Розділ «VII»

Одначе за обiдом осавулиха примiтила, що потрави були смачнi й непростi, бо їх готував варшавський кухар. В кiнцi обiду сам гетьман поналивав для усiх гостей кубки венгерським мiцним вином. Кубки були чималi, але не тi здоровецькi, з котрих частував вином гостей старий гетьман Богдан.

Потрав подавали багато, але гостi не багато їли, бо мало пили. Етикет за столом неначе одбивав смак i апетит в гостей, а гетьманша мовчала i не дуже припрошувала гостей їсти й пити.

В кiнцi обiду на столi поставили плачинди. Осавулиха помiтила, що на тому кiнцi стола, де вона сидiла, поставили ту невеличку, але пухку плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили бiльшу, але гiршу, котру стулив кухар. Гетьманша своїми руками одрiзала шматок плачинди, поклала на срiбний полумисок i подала гетьмановому батьковi, а другий шматок поклала на тарiлочку i поставила перед осавулихою, а потiм вже одкраяла невеличкий шматочок для себе.

"Честь менi оддає… це недурно… Гетьманша запобiгає в мене, пiддобрюється до мене… Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив синовi старостiв слати до Маринки", – подумала осавулиха, беручи пальцями здоровий шматок пухкої та смачної плачинди. Осавулиха примiтила навiть подiрявленi Маринчиними пальцями тонiсiнькi коржi.

Ще подали двi солодкi потрави на меду. Гостi ще випили по одному пугаревi вина. Розмова пiшла голоснiша. Навiть молодi козаки почали тихо розмовляти з паннами. Але всi неначе шепотiли i говорили нишком: в здоровiй свiтлицi неначе шелестiло листя на тихому вiтрi. Тiльки принизуватий рiзкий голос Беньовського розносився по хатi, неначе рiзкий свист вiтру в шумi та шелестi листу в садку. Беньовський все розказував про Польщу, хвалив польськi давнi порядки, нарiкав на московських воєвод та бояр i доказував, що для козацької старшини була б найкраща й найвигiднiша спiлка з Польщею та з польською шляхтою.

Якось дуже тихо й нешумливо гостi встали з-за столу, перехрестились до образiв, подякували гетьмановi й гетьманшi за обiд. По всьому було знать, що обiд був невеселий для гостей, хоч i смачний. Всi неначе сповнили не дуже приємний обов'язок, промкнутий наскрiзь нудьгою, i похапцем насторочились тiкати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих столiв. Панни першi прожогом побiгли з свiтлицi в ганок та в садок, неначе ватага овечок кинулась в затiнок пiд вербами над водою в важку лiтню спеку. За ними хапком рушили молодi козаки, неначе їх визволили з тюрми, а слiдком за ними вийшли й полковницi та полковники. Гостi розсипались по садку, посiдали на лавках, на ганку, заговорили голосно й весело, неначе защебетали пташки, випущенi з клiтки на волю. Усi почували, що їм у саду пiд вольним небом стало легше на душi. – Але старi козаки й козачки були, очевидячки, незадоволенi, бо встали з-за столiв, хоч не голоднi, та не п'янi.

– Не те, не те, що було колись в гетьманському дворi! Не тi веселi п'янi бенкети, якi справляв колись старий Богдан! – гомонiли нишком старi полковники.

Незабаром винесли в садок стiл, а на столi поставили срiбнi жбани з варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та калини, з дорогої горiлки i дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в срiбнi кубки та кухлики, здоровi й маленькi. Гетьманша запросила гостей до варенухи i своїми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисi. Медовий та винний дух з кубкiв та кухликiв розлився попiд грушами i змiшався з важкими пахощами квiток, василькiв, м'яти, рути та гвоздикiв. Гостi кинулись до столу, як бджоли до меду, i обступили стiл. Солодкий i наркотичний дух варенухи в гарячому повiтрi приманив навiть паннiв з садка, приманив i бджiл з великих пасiк. Кубки та кухлики з стола швидко розхапали.

– Цього добра можна дати й паннам, тiльки не по кухлику, а по чарцi, – сказав гетьман. – Гетьманшо! Звели принести чарочки та поналивати паннам по чарцi цього добра.

Принесли чарки, i Катерина поналивала i роздала паннам.

– Менi дайте не чарочку, а кухлик! – крикнула Хри-стина.

– А то навiщо? Ти ж панна, – обiзвалась гетьманша.

– Я хочу впитись, бо ще зроду не була п'яна. Хочеться менi знати, що станеться з людиною, як вона стане п'яна, – сказала Христина.

– Почнеш спiвати, а потiм, може, пiдеш i танцювати, та ще й без музик, – сказала Катерина. – Але я тобi не дам здорового кухлика.

– Та дай-бо, Катерино! Менi хочеться спробувати, яка я буду п'яна, – говорила Христина i вхопила кухлик з варенухою.

Катерина одняла од неї кухлик i подала їй невеличку чарку.

– Та дайте, панi полковнице, i паннам по кухликовi! то, може, вони нам i заспiвають якої веселої. От i нам, старим, буде веселiше, – сказав пан Беньовський, взявши з столу кухлик i подавши його Маринцi.

Маринка подякувала i не схотiла брати кухлика, а взяла маленьку чарочку.

– Я не хочу бути п'яною i нецiкава знати, який то буває чоловiк п'яний, – сказала Маринка.

Гостi розговорились. Розмова пiшла голосна й шумлива. Мiцна пахуча варенуха зразу вдарила усiм в голову i забила памороки. На чистому повiтрi, пiд гiллястими грушами гостi забули i про гетьманшу, i про її шляхетський етикет, занесений в вольний козацький край. Декотрi з гостей не церемонились: приступали до столу i самi наливали собi по другому кухликовi. Гаряче повiтря було напахане й промкнуте запашною парою. Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом. Налетiли бджоли з ближчих Богданових пасiк i вкрили стiл, падали в порожнi кухлi, билися об жбани, об кубки, падали на дно спорожнених кухлiв: дзижчали i билися, неначе й вони стали п'янi од вина та меду, змiшаного з перцем. Бджоли вилися роєм над столом, над головами гостей, над їх кубками. Гетьманша одмахувалась од бджiл хусточкою. Полковницi скоса поглядали на жбан, на гетьманшу, їм хотiлося випити ще по одному кухликовi, але гетьманша не почастувала їх, не попросила випити по другому.