Розділ «На руїнах Січі»

Знову заревіли гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою посунули з усіх боків до Січі. Галаган звелів своїм козакам, що підпливали до берега, стріляти з усіх рушниць, щоб не змогли запорожці, як ті вийдуть на берег, бити їх нарізно.

Над Січчю знову схопилася пожежа, а кулі, мов бджоли, шугали над окопами й не давали козакам навіть підвести голови. Нарешті бомба влучила в пушкарню, пробила стелю – і вся Січ затремтіла від страшенного вибуху. Мені здалося: це вже остання мить вольниці. І, справді, незабаром увесь берег, з усіх боків Січі, був рясно вкритий московським військом, яке й кинулося на окопи.

– Не занапастимо, брати, козацької слави! – гукнув Яким Богуш, кидаючись назустріч ворогам. Та й він раптом упав, простромлений довгим списом галаганівця.

Ватажка вхопило двоє з товариства, винесли з бою на майдан і поклали в затінок під церквою, щоб ніхто не порушив спокою останніх хвилин земного життя могутньої душі козака.

– Клейноди до церкви! – над силу мовив Богуш: – Може, божого дому не зачеплять!

Козаки виконали його волю й одразу ж кинулися в бій, щоб і собі знайти таку славну смерть, як і їхній отаман.

Сили оборонців вичерпувались, як і їхня зброя. І славні сивовусі запорожці, між яких було чимало колишніх курінних отаманів і полковників, що їх поважали люди всієї України, один по одному падали мертві під багнетами і списами москалів.

Я не мав сили спостерігати все те, що коїлося... Це була не січа, не бойовище, а різанина... Я бачив, як Галаган, вискочивши на окопи, почав гукати запорожцям, щоб ті складали зброю, присягаючись, що ніхто їм не завдасть лиха. І, на жаль, знайшлося десятків зо три таких, що повірили йому; решта ж лицарів, збившись в окопах, захищалися, доки не полягли всі, як степова трава під косою.

Перемігши козаків, зрадник Галаган кинувся добивати поранених і бранців. У мене чуб настовбурчився, коли я помітив, що поранених, з яких точилася кров, волочили за ноги на майдан і там, поставивши, замість колоди, кухву, стинали їм голови.

Легкодухих, що віддали себе “на милость” Галагана, він живцем саджав на гострі палі й вішав на шибеницях, які були змайстровані на плотах... І так пускали тих нещасних Дніпром униз, щоб усі запорожці бачили, яка на них чекає доля.

Богуш спливав кров’ю під церквою, коли його загледів й упізнав Галаган.

– А! – скрикнув той, радіючи. – Це ти підбурював запорожців на битву!.. Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!..

– Спізнився, московський недоляшок!.. – стиха відповів Богуш. – Я вже збираюся до іншого царя – того, що на небі! А з якими очима ти постанеш перед ним?

– Годі, годі! – заговорив я в знемозі, силкуючись одірвати свої руки від надгробка. – Я не можу більше дивитися!

Але руки не слухались... Вони мовби прикипіли до каменя, і я ще бачив, як усі запорозькі курені охопило полум’я і як зрадники, разом із ворогами, скинули хрест із січової церкви, а дзвони – із дзвіниці... Як вони грабували в церкві срібло, золото й свічки... Як здирали з образів золоті із самоцвітами ризи... Як виносили з-під престолу військові клейноди... І як уже наостанку підпалили церкву.

Я не міг зрушити з місця, хоч і намагався це зробити. Тоді я почув таємний голос:

– Ти бачив сам, як це було. Пам’ятай же, що наша воля загинула не через ворогів, а через зраду своїх... І вам, що зараз живете, не буде волі, доки не запанує поміж вас згода й братерство!

Коли відірвалися мої руки від надгробка, я, знесилений тяжкою марою, довго не міг підвестися з могили й поглянути навколо себе...

Далеко, на схід сонця, з-за плавні, повитої ще млою, рожевіла світова зоря. І вгледівши її колір – радості й надії, я мимохіть вигукнув:

– О зоре, зоре! Будь ти не тільки вранішнім світилом, а й символом єднання й волі українського люду.