Розділ «На руїнах Січі»

– Життя нам не шкода! – відгукнулися голоси. – Змолоду не жаліли його, а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати... Не смерть страхає нас, а те, що доведеться зі своєю вірою битися! Та й мало нашої сили, всі ми старі – де вже той хист молодецький! Не врятуємо Січі! Згине вона, матір наша, а з нею і Військо Запорозьке та слава його!

– Військо не загине, бо воно з Костем. І слава не поляже. З того, що ми вмремо на цих окопах навіть здійметься вгору та більше розійдеться по світах!

Я придивився до козака, який виголошував ці сміливі й чесні слова і вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старої Січі.

– Немає з нами нашого славного батька Сірка, що тридцять років водив нас на ворогів! – сумно перемовлялися з-поміж себе козаки. – Коли б із нами був Сірко, не спіткала б нас недоля!

– Ходімо, брати, на його могилу! – сказав Богуш. – Помолимося там милосердному богові й будемо благати поради в батька Сірка.

По сій мові мало не все товариство рушило із Січі до надгробка славного кошового, а разом із ним пішов і я.

Я бачив, як упали старі діди навколішки біля могили, голосно співаючи псалом, і той спів щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама туга...

– Батьку наш, незабутній, – почав після молитви Богуш. – Почуй нас, нікчемних дітей твоїх! Дай нам раду, що маємо робити! Ті самісінькі московці, яким стільки ми служили, чиї землі три століття від бусурманів боронили й чиїх дітей із тяжкої неволі турецької і татарської визволяли, тепер ідуть сюди з великим військом, щоб зруйнувати матір – Січ нашу! Чи ж нам воювати з ними, хоча в них наша віра, чи віддати ворогові свої скарби, чи подарувати йому рідні, политі козацькою кров’ю, землі? Почуй же нас, батьку!.. Порадь!..

І долинув з-під землі той же голос, що вчувався мені раніше:

– Я чую, діти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Січі! Знайте ж: не відкупитися вам ані скарбами, ані землями! Не скарби й не землі потрібні цареві Петру, що послав на вас велике військо! Земель у нього – безмежний обшир... Не треба йому і скарбів. Воля ваша йому очі коле... і по неї послав він те велике військо!”

– Не віддамо волі! – заридали старі козаки. – Нехай краще бере душу!

– Вже волю України взято! – знову пролунав таємний голос. – Ту волю продала наша старшина й гетьмани; тепер ворогові захотілося взяти волю Запорожжя, щоб знищити останню надію України на вороття до минулого!

– Не віддамо своєї волі, – вже рішучіше і з погрозою загукали січовики. – Воля нам миліша за життя!

– Стійте одностайно, діти! Не здолали вороги нашої Січі за три віки, не здолають і тепера! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники... Не загине й Січ, коли не буде зради!

Змовк старечий голос, і січове товариство відступило від могили й зникло в темряві.

Тим часом почало світати, і зі степу донісся великий гомін, тупіт коней і скрипіння коліс... То наближалося велелюдне московське військо, піше й комонне, а скрипіли й гуркотіли колеса залізних гармат. Наблизившись до річки, вони враз здійняли пальбу.

Я бачив, як над січовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали бомби. Через якусь годину на Січі спалахнула пожежа. Запалали два курені, й полум’я від них сягнуло аж неба, осяявши зелені плавні червоною загравою, а дим від вогню розіслався далеко поміж деревами й очеретами плавнів.

Січ здалася мертвою. Із січових гармат не стріляли, як я згодом довідався, вони були малі й не досягали ворожого війська. В окопах хоча й містилися запорожці, але вони стояли нерухомо. Тільки біля пожежі метушилося товариство, рятуючи від вогню сусідні курені й церкву.

Не знаю, скільки годин били гармати, бо я втратив зв’язок із часом, і якоїсь миті мені привиділося те, що тривало цілі дні й тижні.

Нарешті пальба припинилася, і я побачив, що від берега до Січі відплив човен. У ньому сидів посланець од царського війська, український козак Сметана, який умовив січовиків, щоб вони не змагались і скорилися.