Маруся

– А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа.

От покликали Настю, а замiсть її поставили другу жiнку, щоб голосила над покiйною та приговорювала, до якого часу треба.

Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсiм нездужала. За нею винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз покликала до себе дiвчат та й каже:

– Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її дiвуваннячко до темної ями. Не вдалося менi чути ваших весiльних пiсеньок до моєї Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки, що зо мною проливатимете, як заспiвають їй вiчную пам'ять; не погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає восковi свiчечки. Засвiтiте їх, проводiте мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить моє серденько вiд журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою… а сама зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись.

Тут їм i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! І що мався пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов'язала на хрест святий, великий, що попереду носять.

А там поперев'язувала дружка i пiддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю орлами та квiточками; а далi i по другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що аршинiв по чотири, i усе пообшиванi заснiвками. Такими ж рушниками поперев'язували i свашок, та ще їм i по квiтцi прикололи до очiпкiв. Старост теж поперев'язували по одному рушнику, по одному, та хорошому. Свiтилочцi зробили меч, як таки водиться на весiллi: нав'язали ласкавцiв, чорнобривцiв, василькiв i позолоченої шумихою калини, i свiчечку ярого воску засвiтили; i меч обв'язали, i свiтилочку перев'язали рушниками, тож гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовковi квiтки i правi руки поперев'язували платками, усе бумажними, красними, як один, i такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим руки пiд вiнцем зв'язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках несе, а таки окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки бумажнi, синi, i усякому дяку дали по хусточцi. Килим великий та хороший положили на кришу у трунi, а коць[14] важкий, з розводами i посерединi великий орел, так той послали на мари пiд труну, i щоб усе те пiшло на церков божу за душу помершої.

Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, – чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь – роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що їм нiгде узяти; – а жiноче, – то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було наготовлено її дочечцi, – таким же жiночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i рядна, – усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову; а далi i каже, перехрестившись:

– Слава тобi, господи, що було що роздати за душу моєї милої Марусеньки i обдiлити добрих людей. Нащо менi теє придане її, коли я i її рiшилась… – А переплакавши, i каже:

– Де ж наш ще молодий?

От його i привели до неї. Обняла вона його крiпко, цiлує, плаче i приговорює:

– Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий… Як порох ув оцi, так ти менi зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її бiля серця носила, а вмираючи, заповiдала причепити її тобi, як будуть її ховати… Не забувай моєї Марусi i як вона тебе вiрно до смертi любила… Не забувай нашої з батьком старостi!.. Не покинь нас… приглянь нас у немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом'янути нас!..

Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую хустку йому почепили за пояс; насилу промовив до Настi:

– Матiнко рiдненька!..

Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:

– Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i матiр його божа на усе добреє, тiльки не покидай нас!.. – Сказавши сеє, пiшла голосити над дочкою.

От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нiй коси та цвiточки i на голову положили ще вiночок (бо ще не була вiнчана), що самi зв'язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних цвiткiв.

Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв закон сполнити: пiдiйшов до труни, перехрестив Марусю i каже:

– Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi… Бог послав тобi сей дом; почивай у нiм; нехай нi один злий чоловiк не поворушить твоїх кiсточок нi руками, нi язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду i з радiстю устала з сим святим хрестом.

Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услiд, хоч гiрко плаче, i ще таки посилкувався сказати:

– Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радiсть була… Ти не вернешся вовiки, i я радостi не матиму тож вовiки!