Маруся

Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитувати, де саме i як у неї болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собi тихенько:

– Овва! Худо дiло! – А Наум се почув та й руки опустив…

Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув їй руду[12] з руки, далi розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й поприпускав їх до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi! Вона там коло Марусi й помага, i держить, i, що треба, робить, i так справляється, що неначе i не була недужа. Так-то велике горе i бiда як постигне, то вже менше i забудеш, i не поважаєш його.

Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з розпитками.

– Худо дiло! – сказав цилюрик.

Наум так i кинувся йому у ноги, i аж плаче, i говорить:

– Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що знаєш, тiльки не погуби мого дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери що хоч, бери усю худобу… тiльки вилiчи Марусю!..

Цилюрик аж заплакав i каже:

– Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль своєї куми? Що б то я робив, щоб вилiчити хрещену матiр своїх дiток? Та як нема божої волi, так наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить!

– Так моїй Марусi не животiти? – аж скрикнув Наум.

– Один бог зна! – сказав цилюрик та й пiшов вп'ять до недужої.

Подивившись на неї i подержавши за жилу довгенько, каже:

– Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись; здається, що скоро засне.

От i вiдступилися вiд неї тихесенько, щоб їй не мiшати спати…

Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель, та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати їй, сердешнiй, не дає; а тут у бiк знову стало шпигати.

Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.

Наум давав їм волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса лежить i усе молиться: "Господи милосердний! Не осироти нас! Не вiднiмай вiд нас нашої радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi…" Далi й закiнча: "Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим ми, грiшнiї, думаємо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому цiлує… винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i просить:

– Бери, – каже, – скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи моє дитя; вона в мене однiсiнька… Без неї нащо менi жити? Не буде менi нiякої радостi… хто мене догляне… хто… – та так i заголосить.

Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копiєчку узяв. У останнiй раз як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав:

– Нiчого не можна зробити! – 3 тим i поїхав.