Маруся

Є човничок i веселечко:

"Не потопай, моє сердечко!"

Далi дiвчата, бачачи, що просватанi собi сидять i опрiч себе нiкого не бачать i нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли їх зачепити i повеселити та й заспiвали:

Та в саду соловейко не щебетав,

Тим Василь Марусi не цiлував;

Як же соловейко защебетав,

Василько Марусю поцiлував.

Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти поцiлувались, а їм те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи, i заспiвали:

Та ти, душечко, наша Мар'ечко!

Ламлiте роженьку,

Стелiть дороженьку,

Щоб м'яко ступати,

Надвiр танцювати,

З скрипками, з цимбалами,

З хорошими боярами.

Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нiгде дiтись: побiгла моторнiша iз усiх, от таки Домаха Третякiвна, до скрипника та й приклика його. Батечки! Пiднялися танцi та скоки так, що ну! Набiгла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хатi, а то й около вiкон було багацько, так i зазирають; а бiля хати дiвчата з парубками носяться; дiвчата дрiбушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матiр'ю, знай, людей частують… Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до свiту гуляли. Тiльки Василь та Маруся нiкого не бачили i дивувалися, що так швидко народ розiйшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як i нiч минулася.

Не дай боже чоловiковi печалi або якої напастi, то урем'я iде – не йде, мов рак, повзе. А як же у радостi, то i незчуєшся, як воно бiжить: як ластiвка пропливе. Думаєш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем i з Марусею: усе укупцi та вкупцi, як голуб з голубкою. I у город, i на мiсто, i до колисок, i на вгород, усе укупi собi ходять. I у монастир на богомолля укупцi ходили, i молебень наньмали, що Маруся обiцялася, коли буде посватана за Василя.

Тiки-притiки, аж ось i проводи! У сеє урем'я хазаїн його висила хуру, i Василевi з нею треба виступати.

– Ох нам лишечко, – скрiзь сльози кажуть обоє. – Ми ж i не наговорились, ми й не надивились один на одного… неначе сьогоднi тiльки зiйшлися.

– Не плач, Василечку, – каже йому Маруся. – Ти у дорозi й незчуєшся, як i спасiвка настигне, тодi вернешся сюди i будемо укупцi. Гляди тiльки, щоб ти був здоровий; не скучай i не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечiр буду слiзоньками вмиватися…