Розділ «II»

– Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів, мені по-дорозі!

Зирк! а віз його далеченько – воли звернули вбік і пасуться. Кинувсь Кармель, вивів волів на шлях, посадив дівчину на віз, сам сів коло неї, й поїхали.

Їдуть, мовчать та думають, їдуть зеленим гаєм. Вони разом наче опинились у якімсь божім раї, в якімсь непевнім щастячку: на лиці живцем рум’янець зарум’янів, уста злегка розтулилися, немов серце міцніш б’ється. І здалося їм, що доїхали вони до села хутенько так, як би птах легкокрилий перепурхнув. Ось кінець гаю, видно убік село Лани, велике, багате село, панський будинок з білого каменю стоїть, немов палац, над усім селом, на узгір’ячку, округи його квітники рябі, алеї темні. Пишний се був будинок і вкинувся Кармелеві в вічі своєю пишнотою. Якась наче хмара темна повила його обличчя гарне. Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і у той самий черк і собі посмутилися, й тихий голос поспитав його:

– Чи ви знаєте сей будинок?

– Уперше бачу! – одказав Кармель. – Та багато-багато я бачив вже таких скрізь.

Уїжджають вони у саме село Лани, проїхали три вулиці, й дівчина устала з воза, подякувала, попрощалася, пішла й зникла у заулочку, а Кармель далі поїхав.

Їхав Кармель далі та все тільки оглядавсь на село Лани, жаліючи, що вже попрощавсь з дівчиною, та запевняючи себе, що знов з нею побачиться хутко; і до млина він приїхав – дівчина в його з думки не йшла, і почав він розпитувати мельника (мірошника), що то за такі люди Книші, і як вони живуть, і який в їх звичай. А мельник той був чоловік дуже понурий, дуже довгоусий і дуже високий і балакати не любив, а ще гірш не любив розказувати, й від його Кармель не довідавсь би зроду нічого, коли б не було мельникової дочки. Мельникова дочка любила балакати, а ще лучче любила вона розказувати, а ще лучче, мабуть, любила вона розпитувати – вона ж то і почала була питаннями, та від Кармеля не примогла жодного пуття доброго допитатися. Як народженець нічого не відає й тільки повертає очі до світу і ручиці простягає до світу, так само Кармель не турав ні про що, тільки усе питав про своє. Вбачаючи теє, мельникова дочка покинула сама питати та почала оповідати. Маненька вона була й прудкенька, немов пташка, та жодна пташка, мабуть, не нащебече у годину такого, як вона нащебетала Кармелеві. Хутко довідавсь під неї Кармель, що Книш з Книщихою багатії люди, що в їх сім пар волів, держать вони дві корови, і пшениця у їх цього року гарно зійшла, і той рік теж усе поле в їх уродило; що дочка в їх заміж пішла, теж за багатого, і носить золоті очіпки; що в старих Книшів наймичка служить, Маруся, сирота, нема ані родини, ані дружини і що мала плата Марусі й важка праця.

Може, довгенько б ще мельникова дочка щебетала, коли б Кармель хоть врем’ям словечко було промовив, він сидів, як німий, перед нею, і мельникова дочка знудилася б з тим безмовним гостем, мабуть, на кінці, бо покинула балакати, узяла шитво своє й сіла оддалік й заспівала. Пісня дзвінко співалася, шитво хутенько шилося, й понурий мельник, стоячи у дверях у млині, дивлячись та слухаючи, подумав: «Нема в світі нічого такого недбайливого, веселого, як ті дурні молоденькі дівчата. Теж ще не виявив світ нічого такого хитливого: бач, очима раз у раз зиркає у воду – не може на себе надивитися. хвастлива!»

Мельникова дочка, справді, частенько зазирала у воду, де відкидалося її личенько смугляве та рум’яніє з блискучими оченятами, та, може. що вона й не одним своїм личеньком любувала, бо, окрім його, вода оддавала весь зелений покіт узгір’я, на котрім вона сиділа, старі дуби, котрим мельник ціни не складав, козака, що задумавсь, замисливсь і, здається, забув увесь світ і все у світі. Так, може, не одним своїм личеньком любувала мельникова дочка, та мельник був, як вже казано, чоловік понурий – не можна його було нічим урезонити. і з того часу, як він, поховавши жінку, одшукав у неї сім дзеркальців, яких вже смирних і пісних жінок і дівчат він не стрічав на віку. так не помоглося: зосталось таке в його переконання, що кожнісінька вдивляється у сім аж дзеркальців, – і зосталося те переконання немов гвоздем вбите. А мельникова дочка… Та мельникова дочка – бувай здорова! Не будемо вже тут знати, як ти заспіваєш далі і що зробиш далі, – мельник кличе Кармеля, – от складають муку на віз, іде розплата, і Кармель їде додому.

Їде Кармель додому та все дума про дівчину, про наймичку. Мина село Лани вже так потихеньку, начеб недужого віз, а очі-то як розбігаються на всі боки! Та ніхто не показавсь на улиці – і аж до самого дому, до господи зітхав Кармель. Дівчина з ума не йде. Перебув день Кармель з своїми думками – важко й солодко; перебув другий день – ще важче, ще солодше: перебув третій день – зовсім вже несила. Голова горить, і серденько кипить, і тіло болить. Ще ледве перемігся він до півдня, а там запріг та й поїхав у село Лани.

Він не знав, не бачив, як переїхав чистим полем, як проминув темним гаєм, тільки все поганяв та й поганяв, бо поле, здавалось йому, розбігалося усе ширше та далі й, гай усе розроставсь довшій та непроглядній.

Приїхав таки у Лани. Приїхав. Тихий вечір, сонце низенько, на селі пусто – ще люди з роботи не повернулися, тільки стрічалися на улиці діти, що бавились та грались, та наймички дві пішли по воду.

«Вийде і вона», – подумав собі Картель і повернув коня до ріки, і ставна березі дожидати. І вона уявилася з відрами, і вона прийшла – Кармель й охнути б тоді не зміг, такечки дух йому зайняло. А дівчина, побачивши його, узялась рожевим рум’янцем, мов огнем і полум’ям. Нікого не було над рікою, тільки вони самі двойко.

– Ти підеш за мене, дівчино кохана? – питає Кармель.

А вона йому одказала:

– Я твоя.

Посідали вони поруч над рікою, на зеленім низенькім березі, й просиділи вони так укупі аж до зірок ясненьких. Й не чула того вечора Маруся-наймичка, як хазяйка сварилася на неї за гаяння, як дорікала й докоряла, і не доходило їй аніщо гіркеє до серденька, що трепехалося з розкоші любої та нової. Як полягали усі спати, сиділа Маруся край віконця й дивилася на зорі блискучі, на небо прозоре. І їхав Кармель додому помалу й теж дививсь на зорі блискучі, на небо прозоре. Такеньки дивляться у небо ті люди, що вони дуже кохають на землі.

Говорить Кармель до своєї неньки:

– Хочу я, нене, одружитися, хочу взяти за себе наймичку Марусю!

Мати почала його вговоряти й прохати: