Розділ «V»

Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом ї зникли під віттями дубів у темряві захисного гаю.

Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося: великий косяк драгунських. коней, що його він бачив сьогодня з гори, не давав йому спокою.

«Вони ж забрали весь наш січовий косяк, 16 000 коней, – міркував молодий козак, – так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька десятків їхніх?»

Сон зовсім одлетів од його очей.

«Піти хоч подивитися, де вони пасуться...»

Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть, великий бенкет і зчинили такий галас, що їх чути було за півмилі.

Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася чиясь темна постать.

– Куди це ти простягся? – почулося питання. Гнат пізнав голос брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповів:

– Та щось не спиться. Піду в проходку.

– Молодий ще ти, щоб мене дурити, – проказав старший брат. – А недоуздок нащо?

– Та й у тебе в руці неначе обротька, – одповів Гнат, придивляючись до того, що держав брат. – Ну, годі ховатися: ти, Петре, по коней – візьми й мене з собою!

Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує йому справу. Гнат угадав думки брата й образився:

– Ти, здається, досі маєш мене за молодика? Забув, що я вже козак!

– Козак то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже візьму, тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.

Брати пішли попід скелями Саксагані в бік Кривого Рога. Що далі вони йшли, то скелі все нижчали, й через півгодини козаки були вже в долині, де вдень паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мети.

За темрявою ночі нічого не було видно, й, тільки видравшись на бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки драгунів, що, сидячи колом, раз у раз підкидали руками вгору, неначе били щось на землі.

– Гуляють у карти, – пошепки сказав Петро братові, зійшовши до нього в берег. – Ото я їм зараз висвітю фильку!

Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових, і від коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка чималий табунець, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь голос, підроблюючись під вовків.

Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг понад річкою од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве зрятувавшись, побігли в степ переймати коней.

Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і, скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до табору.