Розділ «III»

– Волю козацьку обстоював дуже й не тільки про Запорожжя дбав, а й про всю Україну піклувався. Я його добре пам’ятаю: щирий лицар був... завзято рубався з ворогами...

Старий козак полинув думками в минуле й почав оповідати хлопцеві про великі події, що сталися за часів Гордієнка: про бойовища під Переволочною й Полтавою та про руйнування Кодака й Старої Січі, так що тільки надвечір вони повернулися до коша.

Два дні ще стояли запорожці в Кам’яному Базарі, на третій же день кошовий підняв військо до схід сонця й почав поділяти всіх козаків по байдаках, а коли всі годящі байдаки були повні, дійшла черга й до корабля. Проте й корабель скоро був повний, а в березі ще лишилася ціла тисяча козаків. Тоді Лях доручив ту тисячу Бахметові, щоб той, забравши паланочних та полковникових коней, вів би свою тисячу, кого пішки, а кого кіньми, суходолом понад лиманами.

Вже сонце стояло височенько, коли кошовий підняв на своєму байдаці гасло, щоб рушати, й за кільки хвилин увесь широкнй Дніпро знову почервонів од козацьких жупанів.

Залунали понад розлогими берегами великої річки голосні пісні молодого козацтва, й понесли ті пісні по всіх плавнях, по всіх надбережних ярах та байраках сумну звістку про те, що покидають Україну найкращі її сини, вигнані лихою долею, й лишається вона беззаступною, покривдженою сиротою.

Василь уп’явся очима у вільну просторінь Дніпра й зелені береги островів.

– Який кругленький острівець... Гляньте, діду! – вдався він до Очерета.

– О, цей острівець мені добре по знаку! – сказав той і, одвернувши комір сорочки, показав на грудях великий рубець. – Це я добув од бусурмена на сьому острові.

– Хіба й тут билися?

– Ще й як! Після того, як кошовий Малашевич перевів нас з Алешок до Кам’яного Базару, а далі й на Підпільну, татарва була дуже на нас люта й усе помщалася. Та й як було тут не битись, коли на правому боці наша земля, на лівому – бусурменська, а острів ніхто не поділяв...

– Хто, тату, був у запорожців найпершим кошовим? Я от досі ні від кого про це не чув.

– Он чого згадав! Те, синку, дуже давно було. Хто ж їх тепер пригадає... Від кобзарів я чув, що дуже давно колись був завзятий козак Байда. Так він доти бусурманів воював, доти татарські та турецькі землі до самого Дунаю кіньми витолочував та вогнем випалював, аж поки його бусурмани зрадою захопили та в Стамбулі біля високої башти ребром за залізний гак почепили...

– Так він і загинув?

– Загинув, та тільки як загинув?.. Углядів він, що султан турецький у вікно з свого палацу виглядає, щоб поглузувати з Байди, коли він буде корчитись та з лютої муки голосити, та й попросив, щоб дали йому лука та стрілу... Турки й не туди, нащо йому та стріла, та й дали, а він, дарма, що висів на гаку, як націлився, так султанові саме межи очі стрілою й улучив... Так тоді вже Байду бусурмани добили...

– А з муки так і не кричав?

– Не такі, хлопче, тоді козаки були, щоб голосити або хоч стогнати... Зціпить, було, зуби та так і вмре.

Дід трохи помовчав, полинувши думками в далечину, але згодом повів далі:

– А то був ще Кішка Самійло, що палив та руйнував за Чорним морем турецькі городи: Синоп, Трапезунд та Скутару, аж поки вскочив бусурманам до рук. Тоді вони прикували його ланцюгом до галери, й він аж тридцять років пробув у їхній неволі, поки таки зрятувався й ще на Україні гетьманував. Сагайдачний теж славний кошовий і гетьман був. Він Кафу, необориму турецьку фортецю в Криму, зруйнував і силу бідних невольників визволив, а Україну звеселив. Про Сулиму ще співають, що Азов турецький біля Дону зруйнував... так того ляхи зрадою взяли та у Варшаві й замордували...

Любо Василеві слухати оповідання старого січовика... аж серце його мліє. Сам би охоче почав зараз битись з бусурманами за Байду, а з ляхами – за Сулиму...

На Дніпрі тихо-тихо... навіть дрібної хвилі вітерець не наганяє... Ніщо не перешкоджає Очеретові оповідати, а Василеві слухати. Дивиться Василь у чисту, як люстро, воду Дніпра, що купає в собі золоте проміння пекучого сонця, та на кучеряві верби, що підступили з обох боків до рідної річки, й уперше туга взяла його за серце, що доводиться покидати цю Божу благодать; у голові ж молодого хлопця вперше встало питання, через що ж воно так?.. І чи по правді ж воно сталося, що запорожців примусили покинути одвічні свої, политі кровію, землі?