Розділ «III»

Василь дуже дивувався з усього, що бачив, а найбільше – з хистких мотузяних драбин.

– Невже по них лазять? – спитав він Очерета.

– А вже ж лазять, як треба паруси напинати або збирати.

– А що ж то за люди по кораблях такі носаті та чорні ?

– Це турки.

– Турки?! – здивувався Василь. – Ті самі, що забирали наших батьків у неволю та по галерах мордували?

– Саме вони й єсть.

– I не бояться ж вони, що їх запорожці повбивають?

– Чого їм боятися? Адже зараз війни немає. Запорожці ніколи не зачіпали тих бусурманів, що приїздили до них крамарювати.

– А що ж вони сюди привозять?

– Багато дечого: тютюн, інжир, ізюм, кишмиш, ріжки, горіхи. Горіхів у Туреччині по лісах така сила, що восени вони прямо, як сміття, вкривають землю.

– I в нас на Дунаї будуть по лісах горіхи?

– А певно, що будуть!

Василь походжав побіля кораблів, оглядаючи їх з усіх боків і розпитуючи Очерета про всякі дрібниці. Йому дуже кортіло попроситися до турків на корабель та подратись по драбині на щоглу, й не зробив він цього тільки через те, що біля паланки вдарили в клепало.

Очерет обернувся на згуки клепала й збентежився:

– Щось сталося, – сказав він Василеві. – Глянь, як усі біжать до паланки!

Вони пішли слідом за натовпом козаків на гору, де стояв білий будинок з великим ганком. Ще здалеку Василь побачив, що на тому ганку кошовий Лях бив довбнею в клепало, а якийсь гладкий козак виривав у нього клепало з рук. Далі кошовий щось промовляв до козаків, і нарешті гладкого козака під вартою повели в паланку.

– З ким то отаман змагався? – спитав Василь. – Я не розібрав.

Очерет почав пояснювати:

– Паланочний полковник, певно, не пойняв віри, що Січу скасовано, й ставав Андріеві на перешкоді в справах походу. Тепер, бачиш, кошовий його арештував, а сам буде вільно господарювати.