Розділ «II»

– А твій полковник хіба не піде на Дунай?

– Ні! Плаче, а не йде. «Старий, – каже, – я... Хочу лягти в рідну землю, а не в бусурманську!»

– А я, Гнате, піду з тобою! – спогорда сказав хлопець. – Я хочу козакувати!

Брати проминули церкву й, повернувши стежкою до річки, перестріли братів Петра й Демка. Ті сперечалися.

– Я не піду на Дунай, – говорив Демко, – бо знайшов собі до пари дівчину й хочу одружитись!

– Нікчемний бабій! – гримав на нього Петро. – Ганьбу робиш ти всьому нашому роду козацькому, лицарському!

– Не я один лишуся на Україні, – суперечив Демко.

– Будеш шкодіти, – одповів Петро, – та буде запізно. На себе тоді нарікай, коли будеш кріпаком або москалем! – Побачивши менших братів, Петро одійшов од Демка й сказав Гнатові: – Ну, от і добре, що ти взяв Василя. Я саме по нього й ішов.

Василь почав цілувати брата за те, що бере його з собою.

– Ну, годі, годі!.. – казав козак. – Повертайте лишень обидва назад. Нема чого йти до річки з порожніми руками. Ідіть до пушкарні або до скарбниці та носіть у берег те, що вам старші скажуть.

Троє братів пішли нагору. Демко ж лишився сам, почуваючи себе дуже ніяково. Назустріч братам, стежкою, козаки несли до річки лантухи з борошном та пшоном, тягли великі бурдюги з салом та котили кухви з горілкою. Ще далі вони здибали добру ватагу козаків, рясно обвішану пачками тютюну, а другу – навантажену таранею; дійшовши ж до скарбниці, брати прилучилися до натовпу й почали носити в берег всяке добро, а коли через дві години троє братів знову зустрілися біля річки, Петро, глянувши на Василя, не вдержався, щоб не засміятись: у пушкарні хлопець себе узброїв, і хоч був босий і без чумарки а проте, поначіпляв на себе шаблю, чингал і пістоль.

Не вспіли Петро та Гнат подивуватись та порадіти на меншого брата, як згори підсунувся великий натовп запорожців, а попереду того натовпу кільки дужих січовиків несли великі образи.

– Скидайте шапки! – сказав Петро до братів. – Це несуть святу січову Покрову та святого Миколу, бо без святої Покрови не може бути Січа Запорозька, а без помочі святого Миколи не перепливеш моря.

Слідом за образами йшло багато сивих дідів, і посеред них Василь пізнав свого названого батька – Очерета.

– I ви, діду, мандруєте з нами на Дунай? – радісно скрикнув хлопець.

– I я, сину! Несила мені з товариством розлучатись. Хоч і в чужій стороні доведеться в труну лягти, так зате ж рідне товариство засипле землею.

Постать Очерета мала урочистий вигляд, а погляд горів суворим вогнем. Він звернув з стежки, колупнув чингалом землю, перехрестився й почав набивати землею ладанку.

– От і рідна земля лежатиме зо мною в домовині. Всі брати, дивлячись на Очерета, почали й собі набивати ладанки.

– Оце добре, дядьку Очерете, що ви мандруєте з нами, – звернувся до нього Петро Рогоза. – Догляньте, будь ласка, Василя на байдаці.

– А ти що ж, козаче?