Розділ «II»

Василеві щось здавило в грудях, залоскотало в глотці, й рясні сльози побігли з його очей.

– Я хочу козакувати! – ледве вимовив він, хлипаючи. Петро почав милувати меншого брата рукою по голові.

– I я, братику, хочу козакувати. Та коли б же наша сила була. Краще вмерти мені, аніж стати гречкосієм, та ще й кріпаком. Не плач, малий!.. Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати.

Василь пішов до кабиць. Він тільки тепер згадав, що досі не снідав, а проте, вже була обідня пора. Біля кабиць кухарі тільки почали розкладати багаття, бо зранку було не до того. Василеві дали окраєць хліба, й він, і з’ївши його, взявся до своєї роботи.

Надійшов вечір. У Січі була зловіща тиша. Козаків по куренях поменшало, проте, й на майдані не було нікого. Пронудившись деякий час, Василь ліг під куренем на призьбі й скоро заснув.

Чи довго спав хлопець, того він не знав, а тільки прокинувся він поночі через те, що хтось, складаючи на призьбу зброю, кинув на нього свого череса.

Розплющивши очі, Василь не зразу пригадав, що сталося вдень, і деякий час спокійно дивився на зірки, що з високого неба зазирали йому в очі й милували його своїм холодним промінням. Аж ось з куреня почувся гомін, а біля призьби козаки складали щось у торби й лантухи.

– У плавню! У плавню!.. – вловило Василеве вухо голоси козаків.

– Калниболоцький збирає й Лях!

– Ходімо всі. Великий Луг-батько дасть усім пораду!

– На Дунай помандруємо!

Василь згадав усе й схопився з призьби.

«Як? Запорожці помандрують на Дунай. А він же як? Ні, я не дамся, щоб мене покинули. Я не буду гречкосієм. Я хочу козакувати!»

Він прожогом побіг до куреня свого брата. Січовий майдан знову кишів, мов мурашник, але тепер усі ходили хутко й гомоніли помалу. Пушкарню й скарбницю було одчинено, й з них виносили все, що там переховувалося. Всі запорожці, що траплялися хлопцеві, були навантажені зброєю й усяким добром і йшли вниз до Підпільної.

Не заставши брата Петра в курені, Василь оббігав усю Січ, плутаючись поміж козаками, й несподівано здибав брата Гната.

Узброєний по-козацькому, й навіть з шаблею при боці, Гнат, радісний та веселий, йшов од паланки до майдану.

– Що це ти, Гнате? – скрикнув Василь, дивуючись на братову шаблю.

– Мене полковник Порохня благословив бути козаком і навіть шаблю свою мені подарував. «Нехай, – каже, – хоч не я, старий, так моя шабля погуляє ще на волі!»

– Куди ж тепер?

– На Дунай-річку. Там буде наша Січа!