Розділ «III»

Як побачила свого милого, – бiлою рученькою його привiтає, карими очима смiється-грає, чорними бровами моргає...

Забув Нечай через неї й про ворогiв – обернувся до сотникiв:

– А що, панове, чи не одпочити нам у Красному?

– Добра рiч, пане полковнику! – одповiли сотники. – Далеко лiпше переночувати в мiстi, нiж у лiсi. До того ж уже масниця зайшла, – може, десь з’їмо млинцiв або вареникiв.

Нечай злiз з коня i вдався до свого найлюбiшого сотника Шпака:

– Так ми тут, товаришу, ночуватимем, а ти, Шпаченку, вiзьми пiвсотнi козакiв та їдь далi, до Ворошилiвки, i там чатуй, – якщо йтимуть ляхи, то зараз мене сповiсти.

Як увiйшло козацьке вiйсько в Красне, вiддав Нечай коня своєму джурi, Петриковi, дав розпорядок та й пiшов до Мельниччиної хати.

Прiся радо приймала його; з’явилися в неї на столi й мед, i вино, й оковита, а до того й млинцi, й буханцi. Поприходили свояки та сусiди.

Вдарив Данило шапкою об лаву та й почав гуляти. Прогуляв нiч – нiчка коротенька, гуляє й день та ще нiч...

На третiй день, на пущання, прийшли до полковника два сотники, Кривенко та Степко, та й кажуть:

– А що, пане полковнику, чи не час нам рушати далi?

– А за яким лихом нам поспiшати? – одповiв Нечай. – Ще вспiємо посiкти ворогiв на капусту! Нехай ще побенкетують уостаннє, та й ми тут, масницею, погуляємо. Наливай, панi господине! – весело вдався вiн до Мельнички. – Частуй гостей!

Прiся частувала, гостi пили, млинцями заїдали, а на вiдходi мовили:

– Ну, бувай здоров, пане полковнику! Гуляй собi на здоров’ячко, та тiльки держи коня в сiдлi, а шаблю при боцi, бо гляди, коли б ляхи не накрили нас мокрим рядном!..

– От така ловись! – скрикнув Нечай. – Та у нас же в залозi Шпак чатує. Адже вiн добрий товариш – перестереже!

Минув день... От уже й нiч надворi, – гуляє Нечай, мед-вино поставцем кружляє, а того й не знає, й не вiдає, що вже ворог його Калиновський з’єднав своє вiйсько з вiйськом Ланцкоронського, обступив з усiх бокiв Ворошилiвку, вбив Шпака i вирiзав усiх його козакiв до одного, так що вже нема кому подати полковниковi про ляхiв звiстку... Не почуває славний козак Нечай i того, що велике польське вiйсько, мов чорна хмара, обступає Красне, що вже повбивали ляхи й порiзали всiх його вартових бiля брам i ввiйшли вже в мiсто...

Аж ось чутно якийсь гомiн, пiд вiкнами хтось бiжить. Ускочили знов у хату сотники Кривенко й Степко разом з Нечаєвим джурою Петриком:

– Що ж ти, Нечаю, п’єш та гуляєш?! Вже ляхи в мiстi!! Одчинив Нечай кватирку, прислухається... Аж справдi – конi тупотять, i брязкiт зброї чути...

– Утiкаймо, полковнику! – радять сотники. – Ще є час. Подамось назад, та з’єднаємося з останнiми нашими сотнями, та Богуновi звiстку подамо, щоб помочi дав, бо ляхiв удесятеро бiльше, нiж нас!

Вдарив спересердя Нечай по столу перначем: