Розділ «2»

Прокопович зирнув кругом себе, шукаючи драбини. В Моссаковського затрусились ноги. Важка драбина лежала на траві і вже заросла бадиллям.

«А що, як старий причепиться, щоб поставити драбину, та присилує лізти до опасання або за опасання!» – пройшла думка в Харитоновій голові.

Прокопович кинувся до драбини й почав її піднімати. Драбина була важка, а старий був малий на зріст і не дуже міцний чоловік. Він пнувся, пнувся та й кинув її в траву.

– Не піднімайте, бо підвередитесь! – сказав гість. – Та сказати правду, я трохи боюсь лазити високо, – признався Моссаковський.

– Оце! Такий же з вас парубок. Моя Онися лазила вище за опасання, а як була малою, то з хлопцями по латах лазила в клуні горобців дерти, як та кішка, – сказав щиро старий.

Веселий старий, похвалившись своїм дивом малярства, повів Моссаковського в покої. В світлиці їх ждали дами. Мати не спускала з очей Онисі: вона боялась, щоб Онися знов не понакладала гостеві в віз гарбузів.

– А що, дочко, як тобі показався цей дяк? – спитала мати.

– Він кращий од Балабухи й такий тихий, спокійний. Я люблю тихих та добрих людей, – сказала Онися.

– І, вже й ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловік в силі й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.

– Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста. Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинській, а я й по-московській незугарна.

Онися кинулась до вікна й глянула в садок, де стежкою йшов рядом з батьком Моссаковський. Високий, тонкий станом, він показався Онисі через шибки ще кращим і делікатнішим.

– Дивіться, мамо, чим же він поганий? Очі сині, як небо, брови тонкі…

– Вже й брови! Знайшла красу! Та він зовсім без брів, – сказала мати. – От у твого батька так правда, що брови, – сказала вона, дивлячись на кудлаті та крючкуваті брови старого Прокоповича.

– Тікайте, мамо, бо нас видно знадвору, – сказала Онися, оступаючись од вікна, але не одвертаючи лиця од шибки.

– Тікай, дочко, бо він близько вже, вглядить, – сказала мати, одвертаючи плечі, але не лице.

Прокопович увійшов з гостем в світлицю. Знов почали наливати та випивати по чарці. Моссаковський сидів, поклавши руки на коліна, і ледве насмілювався підвести віка й кинути очима на Онисю. Онися примітила, що чогось втратила природжену сміливість. Вона сиділа мовчки й собі спустила очі додолу. Других женихів вона сама зачіпала в розмові, сміливо говорила з ними, жартувала, навіть глузувала з їх. Тепер вона почувала, що не сміє чомусь слова промовити.

«Що це зо мною? – подумала Онися. – Чи вже ж я злякалась цього дяка?»

Старий Прокопович почав затягати на гласи, випивши чарок з десять настойки з перцем. Моссаковський сидів і не смів голосом повести. Він посидів, помовчав і перед вечором попрощався й поїхав.

– Чи приїде, чи не приїде вдруге? – промовила сама до себе Прокоповичка.

Онися заплющила очі, розвела пальці обох рук, потім покрутила палець кругом пальця й загадала, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтями.