Розділ «1»

– Ну, це ще невелика біда. Зате мене нагодували й напоїли, аж у голові гуде.

Край села стояла корчма. Візок котився до корчми.

– Паничу, купіть оселедця та чарку горілки, бо, їй-богу, їсти хочу! – сказав погонич.

– Добре! Спиняй коні! Я й сам ладен випити чарку, – сказав Балабуха.

Погонич спинив коні. Балабуха гукнув на жидівку і звелів їй винести оселедця, паляницю та горілки.

Тим часом свині збіглись до воза й чогось усе лізли під віз. Погонич махав та стьобав по їх спинах батогом, а вони уперто таки лізли під колеса.

– Якого це дідька вони лізуть під віз? – крикнув Балабуха.

Погонич пополуднував. Випили по чарці й поїхали. Всі свині кинулись бігти за возом, як собаки.

– Що це за напасть! Свині біжать за возом, – сказав Балабуха, протираючи очі.

Балабуха згадав, як він в академії з студентами пив три дні й три ночі й до того допився, що за ним увечері по Братському монастирі ніби все бігали свині й хапали його за поли. Згадавши ті страхи, Балабуха трохи стривожився.

– Чи то свині, чи собаки біжать за возом? – спитав він у погонича.

– Авжеж свині, а що ж більше, як не свині, – сказав погонич, обертаючи голову.

– Що воно там в нечистого муляє? Чи не вкрав ти часом чого та сховав під мене? А стань!

Погонич спинив коні. Балабуха підвівся, почав розгрібати сіно й вглядів щось кругле та здорове.

– А бач, украв, та не вмів сховати, – сказав докірливо Балабуха.

– Хто? Я? – крикнув погонич і скочив з козел. – Та нехай мене святий хрест поб’є, коли я що вкрав.

Погонич прибіг до воза, засунув руки в сіно й витяг гарбуза. І панич, і погонич пороззявляли роти і тільки дивились на те диво.

– От вам і гостинець! Я ж казав, що нам більше не їздити до цієї панни, – крикнув погонич і хрьопнув гарбузом об землю, аж з його кишки вискочили.

Свині кинулись до гарбуза, а люди коло шинку зареготались.

– Сідай швидше та поганяй! – крикнув Балабуха на погонича.