Розділ «ХІ»

Спільність праці, спільність уживання, – се, по думці комуністів, одинокий лік на всі рани теперішнього громадського життя, головна основа дальшого поступу.

Добре, – кажуть соціалісти, – але сю спільність не всюди можна перевести. Люди з природи не всі однакові і ніколи не будуть однакові. Повна спільність на землі неможлива і була би навіть шкідлива. Треба завести спільність лише там, де вона справді потрібна. Не в тім біда, що не всі люди обідають при однім столі, не всі носять одежі з одного сукна і не всі живуть у спільних казематах. Біда в тім, що одні багато і тяжко працюють, а мало мають до вжитку, а інші користуються плодами їх праці. Біда в тім, що одні люди мають у своїх руках, у своїй власності знаряди праці – фабрики, машини і все потрібне для вдержання чоловіка, – а другі не мають нічого, крім своїх робочих рук і мусять тамтим маючим за своє вдержання віддавати свою працю. А що та людська праця, се джерело всякого багатства і витворює того багатства далеко більше, ніж виносить плата робітника, то відси виходить таке, що маючі люди з праці робітників робляться все багатшими та багатшими, а робітники, хоч би й як пильно та багато робили, все лишаються бідними, все дістають лиш стільки, аби могли вижити. Скасуймо той розділ між маючими і робітниками, ту стіну, що ділить робочого чоловіка від знарядів праці, зробимо ті знаряди праці, фабрики, машини, копальні спільною власністю тих, що в них працюють, то й усунемо головну болячку теперішнього ладу, запевнимо всім людям достаток і рівномірний поступ.

Отсе в головній основі були думки, які дуже розумно і ясно виложив у своїх працях великий соціаліст Карл Маркс. Він старався показати, як теперішня нерівність маєткова між людьми плине головно з визискування праці робітників через фабрикантів; як у тім визиску лежить джерело всіх громадських нещасть та хвороб, усеї нужди, зопсуття, темноти та кривди. Він силкувався нарешті доказати, що розвій теперішнього порядку, чи ми би сього хотіли чи ні, йде конечно до соціалізму. Багачі, по його думці, не тільки висисають соки в робочого люду, але також помалу пожирають одні одних, більші пожирають менших, так як звірі в лісі. Мануфактура пожирає дрібного ремісника й мануфактуру, великий фабрикант пожирає і вбиває (розуміється, грошово, маєтково та торгово) менших фабрикантів у своїй околиці, так само як і великий купець дрібних купців. Із сього виходить, що число тих великих фабрикантів, купців, капіталістів та багачів мусить помалу робитися чимраз меншим; рівночасно число бідних, голих, обдертих людей, пролетаріїв стає чимраз більше. На однім кінці чимраз більші маєтки, згромаджені в немногих руках; на другім кінці чимраз менша горстка багачів. Якийсь час вони будуть панувати, поки маси робочого народу будуть темні та покірні. Але коли в тих масах народиться почуття своєї кривди, своєї класової єдності і своєї сили, тоді вибє остання година капіталістів. Ті, що досі інших позбавляли власності, будуть тепер самі позбавлені власності; величезні багатства, здобуті працею мільйонів бідних робітників, стануться збірною власністю мільйонів, спільним добром усього робочого люду.

Маркс у своїх писаннях не вдавав ся в мальованє того, як саме має виглядати той будущий громадський устрій, у якому буде спільна праця без визиску і спільне вживання плодів праці без нічиєї кривди. Ширше розвивали сі думки Марксові товариші й приятелі Ляссаль і Енгельс. Особливо сей остатній розвинув погляд про те, що освідомленні і зорганізовані робітники повинні при помочи загального голосування здобути перевагу в державних радах і ухвалювати там закони, які-б теперішню державу, основану на панованю одних и неволі других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й від разу перемінили на народну державу, в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти.

Наслідком сих наук Маркса, Енгельса й Ляссаля почали німецькі робітники організовувати ся в велику партію, що мала метою здобути як найшвидше перевагу в парламенті і перемінити одною ухвалою весь громадський порядок. Ся партія назвала себе социяльно-демократичною. Стоячи на основі Марксових социялістичних поглядів ся партія надіялася порушити весь народ і здобути для нього панованє. Хоч називала себе революцийною, але розуміла революцию зовсім не так, як її розуміли прим. анархісти. Ся партія бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам як найповнійшу і найширшу свободу. Навпаки, по думці социяль-демократів держава – розуміється, будуща, народна держава – мала стати ся всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікує ся чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержане відповідне до його праці й заслуги. Вона знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кожний чоловік має працювати а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько в ній людей має родити ся, аби цілість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей і аби живі мали чим вигодувати ся. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета социяльної демократії. По її думці кожний чоловік у будущім устрою від уродження до смерти буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготованє; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб.

Нема що й казати, є дещо привабного в такім погляди, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де діти ся і що в рот вложити завтра; для тих мільонів беззахистних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, пяних або хворих родичів та опікунів. Житє в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляди деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та все можна сила держави налягла би страшенним тягаром на житє кожного поодинокого чоловіка. – Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховане, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробились би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнійших поліційних державах нема ї мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках керму тої держави? Сього социяль-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над житєм і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи вибраних – над мільйонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її на завсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людности корінь усякого поступу й розвою і довівши весь загал до певного ступня загального насичення, зупинити його на тім ступні на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільности, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволенє з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, социяль-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її не витворила би раю на Землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу. З іншого боку поглянув на річ Американець Генрі Джордж. Маркс звернув головну свою увагу на фабрики й промисел, а села й рільництво полишив якось на боці. Він жив довгі літа в Англїї і придивляв ся англійським відносинам, а в Англії нема сел ані властивого селянства, там земля здавна перейшла на власність дідичів (лєнд-льордів), із селян пороблено або пільних робітників, або т.зв. фермерів, тобто арендаторів, що арендують у панів більші або менші фільварочки чи ферми. При тім головну часть хліба й живності для себе Англія спроваджує з інших країв, так, що селянство та хліборобство не займає там у громадськім життю майже ніякого місця. Зовсім не те в Америці, де на безмежних родючих просторах постають рік-у-рік тисячі нових колоній, де продукція хліба й живності розвинула ся на величезний розмір і де питає про землю та хліборобство стоїть мало що не на першім сієсії громадської політики. Отже Американець Джордж у своїй голосній книжці «Поступ і бідність» пробував доказати, що не приватна власність фабрик, але приватна власність Землі, се головна причина теперішнього громадського лиха. Земля, се головна основа добробуту й поступу не лише теперішніх, але й будущих поколінь і для того не повинна бути власністю одиниці, яка би могла її псувати, рабувати та висисати. Суспільність свідома свойого інтересу повинна мати сама в руках свою землю, давати її своїм членам на вжиток, але не на власність, а надвишку доходів із неї брати на свою користь, а не лишати в руках богачів та неробів. Яким способом се зробити: чи викуповуючи землю з рук її дотеперішніх властителів, чи позбавляючи їх від разу державним законом права власності на землю, чи нарешті переймаючи землю на власність загалу зараз по смерті кожного дотеперішнього властителя, про се Джордж не потребував довго розписувати ся, бо се залежало би від поодинокого краю і від того, як би там уложили ся обставини.

Думки Генри Джорджа дуже сподобалися многим людям не лише в Америці, але також у Англії і в Німеччині. Потворили ся спілки й товариства, що мають метою ширити ті думки словом і письмом серед широких мас убогої людності і також серед грошовитих багачів, надіючись позискати їх для справи націоналізації землі, тобто набуття землі для цілого народа. Поки що, ті товариства зробили для своєї властивої мети не багато, але думки Джорджа мали значний вплив з іншого боку. – Треба сказати, що батьки німецької социяльної демократії Маркс і Енгельс іще в 1848 р. Виступили з окликом: Пролетарії всіх країв єднайте ся! Вони виказували, що нужда фабричних робітників скрізь по всім світі однакова, значить, і інтереси їх однакові. Пролєтарії-робітники немають причини ворогувати ані воювати між собою Уся ворожнеча між народами й державами йде не від бідних, а від богачів, купців, фабрикантів та урядників, або, як вони називали – буржуазії (від французького слова bourge – замок, місто, значить міщанство, розуміється, маюче). Розвиваючи далі ті думки, вони й їх ученики доходили до того, що все те, що роз’єднює народи або розєднювало давнійше, отже церковні та релігійні справи, політика, національність, усе те діло пануючих верстов. Верстви робучі, поневолені, покривджені ніколи не мали ані національних інтересів але все мали й досі мають один однісінький ї по всім світі однаковий інтерес – скинути з себе віковічне ярмо неволі та визиску. Чим більше ті верстви приходять до розуму, тим більше розуміють, що їх дурено, вказуючи їм якісь релігійні, політичні чи національні ідеали і велячи в імя тих ідеалів поборювати людей іншої віри, іншої держави, іншої національності. Тай ті, що вели їх на сю боротьбу, дуже часто дурили себе самих; властиво ціла історія людського розвою, се боротьби поодиноких верстов між собою, а ще точніше, боротьби кривджених, визискуваних та неволених робітників з кривдниками та визискувачами. Коли визискувані робітники дійдуть до повної свідомості своїх інтересів і своєї сили, то поєднають ся всі разом на всім світі, скинуть із себе ярмо і заведуть соціалістичний лад на світі. Значить, німецький социяль-демократизм був і є міжнародний, або говорячи латинським словом – інтернаціональний.

Джордж натомість висунув на перше місце інтереси поодинокої нації як найбільшої одиниці, яку чоловік може обняти своєю практичною працею. І ся Джорджева думка пустила широке корінє. В Америці й Англії залунали оклики: земля для народа, але з додатком: англійська земля для англійського народа! Америка для Американців. В Америці перший голосно підніс такий оклик сенатор Монро, а теперішній президент Розевельт також признає ся до неї. І у нас піднесено оклик: Русь для Руси, а польська шляхта, що у себе на місці, на Мазурщині, як може кривдить та визискує польського хлопа, в східній Галичині дає йому всякі полегші, продає йому свої ґрунти, зичить йому гроші з банків, аби лише довести до того, щоб надати й східній Галичині переважно польський характер і аби таким робом, упадаючи економічно, зміцнила польський елемент національно.