Розділ «Зачароване місце»

– «Це!» – ревнув медвідь.

Жахаючись, озирнувся дід навкруги себе… Боже мій, яка ніч – хоч в око стрель! ні зірок, ні місяця. Кругом провалля! Під ногами бездонне провалля, над головою нависла гора і от-от-от, здається, так і повалиться на нього! Аж ось здається дідові, що з-за гори моргає якась морда… у-у! ніс – наче той ковальський міх; ніздрі – в кожну відро води влізе; губи – їй же богу, – мов дві колоди! Червоні очі викотились догори… Та ще й язика висолопило, та й дражниться! «А, дідько б тобі утисся! – промовив дід, кинувши казанок. – Задавися ти своїм скарбом! що за паскудна морда!» Та вже був посунув звідти, але побачивши, що все так, як і перше, він спинився. «Се тільки лякає нечиста сила!» Взявся знов до казанка – ні, тяжкий. Що робить? Не покинути ж тут! от, зібравшись з усією силою, вхопився він за його руками: «Ну, враз, враз! ще трохи, ще, ще!» – витяг.

«О! теперечка понюхати табаки!»

Добув табатирку. Отже ж, перше, ніж понюхати, подивився добре навкруги, чи нема часом кого. Здається, що нема; коли се, здається йому, що пеньок надимається й сапає, ростуть йому вуха, червоні очі наливаються, ніздрі роздимаються, ніс зморщився і от так і збирається чхнути. «Ні, не буду нюхати табаки!» – подумав дід, схопивши табатирку. – Знов заплює сатана очі!» Схопив скоріш казанок та й дременув чимдуж; тільки чує, що ззаду хтось так і чухрає хворостиною по ногах… «Ой, ой, ой!» – репетував дід, біжучи з усієї сили, та тільки як добіг до попового города, тоді звів трохи дух.

«Куди се дід зайшов?» – думали ми, дожидаючи вже годин зо три. Вже давно й мати прийшла з хутора, з галушками. Нема, та й нема діда! Повечеряли самі вже. По вечері вимила мати горщик та й шукає місця, де б вилити помиї, бо навкруги всюди були грядки; коли дивиться, лізе простісінько до неї назустріч кухва. В небі таки темненько було. Мабуть, хто-небудь з хлопців, пустуючи, сховався та й підштовхує тую кухву ззаду. «От якраз сюди й вилити помиї!» – мовила та й вилила гарячі помиї.

«Ой!» – крикнуло щось грубо. Зирк – дід! Ну хто не знав, що то він?! їй-богу, думали, що діжка лізе! Признатись по правді, хоч воно трохи й гріх, а, справді, смішно здалось, як сива голова дідова була в помиях та обвішана шкурками з кавунів та динь. «Ач, бісова баба! – мовив, обтираючи голову полою. – Як обшпарила! Наче свиню перед різдвом! Ну, хлопці, буде вам тепер на бублики! будете, сучі сини, в золотих жупанах ходить! Дивіться лиш, дивіться, що я вам приніс!» – промовив дід, одкривши очі. – Що ж би ви думали таке там було? Подумайте гаразд. Га? Золото? От то-то ж, що не золото: сміття, паскудство… сором казати, що таке! – Плюнув дід, шпурнув казанок, ще й руки після того помив.

З того часу закляв дід і нас діймати коли-небудь віри чортяці. «І не думайте! – часто казав він нам: – Все, щоб не сказав ворог господа Христа, все збреше, сучий син!» І було тільки почує старий, що в іншому місці непевно. «Ану, хлопці, нумо хрестити! – крикне він на нас. – Так його! так його! добре! гаразд!» І почне хрестити. А те прокляте місце, де не танцювалось, загородив тином, наказав кидати туди все, що єсть непотрібного, – весь бур’ян та сміття, що згрібав з баштану.

То ось як часом морочить нечиста сила чоловіка! Я добре знаю ту землю: потім наймали її в батька сусідні козаки під баштан. Земля славна, урожай був завжди чудесний: тільки на тому зачарованому місці ніколи не було нічого путнього. Засіють як слід, – а зійде таке, що й розібрать не можна: гарбуз – не гарбуз, кавун – не кавун, огірок – не огірок… чортзна-що таке.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!