Розділ «Зачароване місце»

Озирнувсь – аж ні баштана, ні чумаків – нічого; і позад його нема нічого, і попереду – нічого, і збоку – скрізь чисте поле. «Еге-ге!… с-с-с… от тобі й маєш!» Прижмурився дід, придививсь – місце, здається, трохи знакоме: збоку – ліс, з-за лісу стирчить якась віха і видко тую віху далеко-далеко на виднокрузі. Що за лиха година? та се ж голуб’ятник, що в попа на городі. З другого боку теж щось мріє; придивився – аж то тік волосного писаря. От куди запроторила нечиста сила! Покрутившись кругом, натрапив дід на стежку. Місяця не було видно, – замість його блискала тільки біла пляма крізь хмару. «Завтра буде вітряно!» – подумав дід.

Далі зирк, аж оддалік стежки спалахнула свічка. «Ач!…» Спинився дід і руками не зведе, тільки дивиться. Свічка згасла; тільки ще трохи далі зайнялась друга. «Скарб! – скрикнув дід. – Готов бог знає на що закластись, що то скарб!» і вже був і на руки поплював, щоб копати, та оглядівся, що при ньому ні заступа, ні лопати. «Овва! шкода! ну, та хто ж знав? А може бути, що треба б тільки підняти дерен, а він тут і лежить, голубонько! Нічого робить, треба положить хоч знак на місці, щоб часом не забутись, де!» От притяг чималу гілляку – мабуть, колись вітром зломило, – поклав її на могилку, де горіла свічка, та й пішов стежкою. Молодий дубовий лісок почав рідшати; далі майнув і тин. «Ну, чи я ж не казав, що се попова левада! – міркує сам собі дід. – Оце ж і попів тин! тепер і версти нема до баштану». Пізненько одначе прийшов дід додому та щось і галушок не схотів їсти. Розбудив тільки брата Остапа, спитався, чи давно поїхали чумаки, та й закутався в кожух. Коли ж Остап почав був питатись: «Куди се вас, діду, лиха година носила сьогодні?» Дід одказав тільки: «Не питайся, Остапе! не питайся, а то швидко посивієш!» Та й захріп так, що аж горобців сполохав на баштані. Та де вже-то йому там спалося! Ніде правди діти, хитра з нього шельма була, дай боже йому царство небесне! – завжди вмів викрутитись. Інший раз було такої почне, що тільки губи кусаєш.

Другого дня, тільки що стало в полі сутеніти, дід одягся в свитку, підперезався, взяв під пахву заступ і лопату, випив кухоль сирівцю, надів шапку, утерся полою та й подавсь до попового города. Ось поминув тин і дубовий чагарник; проміж деревами звивається стежка і виходить на поле – здається, та сама. Вийшов і на поле – місце якраз таке, як учора: он і голуб’ятник стирчить; – якраз, як учора. Тільки ж току не видно. «Ні, се не те місце, – міркує дід, – те, мабуть, далі; треба, мабуть, повернути до току». Повернув назад, почав іти другою дорогою; тепер уже тік видно, а голуб’ятник зник! Знов повернув до голуб’ятника – тік щез. А тут, як навмисне, почав дощик накрапать. Побіг знов на тік – голуб’ятник зник, до голуб’ятника – току нема!…

«А, бодай ти, проклятий сатано, не діждав дітей своїх бачити!» А тут дощ приспорив, линув як з відра.

Скинув же дід нові чоботи, щоб не пожолобились от дощу, та задав такого дропака, неначе панський виноход. Уліз у курінь мокрий як хлющ, та все тільки щось мимрить сам собі; а вже що чортяку шанував такими словами, що я й зроду не чував таких! Кажу вам, я, мабуть би, зчервонівся з сорому, якби се було вдень.

Другого дня встав я… дивлюсь – дід уже ходить по баштану, начебто нічого й не було, та накриває собі лопухами кавуни. За обідом старий знов розговорився, почав лякати меншого брата, що проміняв його на кури замість кавуна; по обіді зробив з дерева дві пищавки і пограв на них; потім дав на забавку диню, зігнуту у три погибелі, мов гадюка: він звав її турецькою. (Тепер таких динь я ніде не бачу; правда, й дідові насіння десь здалека досталось). – Пізненько, вже по вечері, пішов дід копати грядку на пізні огірки; отже, проходив коло того зачарованого місця та й промимрив сам собі: «Прокляте місце!» Зійшов на середину, де не танцювалось учора, та ще й заступом ударив спересердя. Коли зирк – навкруги нього те саме поле: з одного боку стирчить голуб’ятник, з другого – той самий тік. «Ну, гаразд, що надумався взяти а собою заступ. Онде й стежка, й могилка! онде й гілка наволочена! ген-ген горить свічка!… коли б же тільки не помилитись!»

Побіг він підтюпцем, піднявши заступ угору, неначе хотів ним пошанувати кабана, що часом унадиться в баштан. Біля могилки спинився. Свічка згасла; на могилі лежав камінь, зарослий травою. «Сей камінь треба підняти!» – розміркував дід та й почав підкопувати його з усіх боків. «Та й великий же, гаспидський камінь!» Отже ж, упершись міцно ногами в землю, дід таки зіпхнув його з могили, тільки загуло долиною. «Туди й дорога! Тепер швидше піде діло!»

Тут дід став, добув табатирку, насипав на кулак табаки та тільки що хотів нюхнути, аж се в нього над головою – «ачхи!» – чхнуло так, що дерева захитались, а дідові навіть увесь вид заплювало. «Хоч би набік одвернувся, коли вже хочеш чхати!» – промовив дід, протираючи очі. Обдивився – нема нікого. «Отже, мабуть, не любить чортяка табаки!» – міркує дід, ховаючи табаку за пазуху та беручись за заступ. «Дурень же він, а такої табаки ні батькові, ні дідові його не доводилось нюхати!» Почав копати, земля м’яка, заступ так і йде в землю; аж далі – щось брязнуло. Одкинув землю, бачить – казан.

– «А, голубе, осьдечка ти!» – скрикнув дід, підважуючи казан заступом.

– «А, голубе, осьдечка ти!» – запищав зненацька якийсь птичий дзьоб, клюнувши казан.

Оступився дід і заступ упустив.

Аж се й зверху, з дуба, мекнула бараняча голова: «А, голубе, осьдечка ти!»

– «А, голубе, осьдечка ти!» – ревнув ще й медвідь, виткнувши морду з-за дерева. Діда дрижаки пройняли.

– «Та тут страшно й слово сказать!» – промовив дід сам собі.

– «Тут страшно й слово сказать!» – писнув знов птичий дзьоб.

– «Тут страшно й слово сказать!» – мекнула бараняча голова.

– «Слово сказать!» – ревнув медвідь.

– «Оце!» – мовив дід та й сам злякався.

– «Оце!» – писнув дзьоб.

– «Оце!» – мекнув баран.