Розділ «ДІЯ ТРЕТЯ»

Та й плакати стала.

(Говорить). "Та й плакати стала!.." А я плакати перестала!.. (Задумалась). Боже, прости мене! В чім прости? В чім я согрішила?.. Не знаю!.. Андрій!.. Нема Андрія!.. Помолюсь господеві, уостаннє помолюсь!.. (Довго думає). Як же молитись?.. Забула, усі молитви забула! У голові важко, немов памороки мені забило і розум замурувало кам'яною стіною… Нема в серця ні жодної молитви, і саме серце стерялось, збожеволіло… (Встає і, як сніп, звалилася на лаву, упали руки, голова звисла). Не вмію молитов, не вмію думати, не вмію плакатиі!..  Забула, усе забула!

ЯВА 3

Входять Бичок і Стеха (вже під чаркою).

Олена (тихо). Ось і смерть моя! А я і кришечки не лякаюсь і не здригнусь!

Бичок (залицяючись). Ну що, анголятко моє, вже заспокоїлась?

Олена. Заспокоїлась!.. Не плачу і не сумую… а згодом буду реготать!

Бичок. Позвольте біля вас сісти?

Олена. Сідайте!.. Чого ж ви так здалеку? Сідайте ближче! Знаєте, як у пісні співається: "Зелененький барвіночку, стелися ще нижче, а ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче!" Я Андрієві колись приспівувала цю пісню; і вам би заспівала, та не нагадаю… Як ще не була зарученою, то господи як любила Андрія: було, жду зірочки вечірньої, як пожовклая травиця сльозинки-росинки! Було, вистою з милим од вечірньої зірки і до ранньої, цілую, милую його карі очі, його чорні брови!.. І здавалось мені, що у ту годину все замовкало і замирало, немов закохане, немов зачароване; і небо, і зорі, і місяць білолиций ніби усміхались і втішались нашим коханням, вітерець боявся подихнути, щоб не сполохати своїм повівом того невимовного щастя; і соловейко німів і затихав, прислухаючись до тих любих речей, щоб завтра їх переспівати на увесь мир, – найголосніше, найлюбіше. (Засміялась). Давно-давно це було!.. Йосип Степанович, багато є у вас грошей?

Бичок. Стане, государине моя, на мій вік!

Олена. А на мій?

Бичок. І на ваш стане!

Олена. Добре тому на світі жити, у кого багато грошей: куди оком скине – усе його!

Бичок. Так, так, государине моя! (До Стехи). Що ж, Степанидо Михайлівно, ставте на стіл, що ви там принесли; здається, там усього доволі є, тілько чарки бракує?

Стеха (порядкує). І чарочку зараз подам! (Шукав на полиці).

Олена. Чудно якось на світі діється!.. І що мені на думку спливло? Гм! Колись-то, ще як я була молодою, а вітчим за щось мене вибив та й випхав з хати, – а мене страх як ненавидів вітчим, багато я синяків виносила від його рук! – ото я і пішла собі до ставу, сіла на камені та й плачу; чую, щось ніби співа, а глянула убік, аж дивлюсь: лежить собі під вербою у холодочку якийсь-то панич і виспівує, і та пісня навіки запала у моїй душі:

Одному доля запродала

Од краю до краю,

А другому зоставила

Те, де заховають!..