Розділ «ДІЯ ПЕРША»

Андрій (почервонів). Йосип Степанович! Не пристало путати чужого чоловіка у наші з вами стосунки!.. Дуже вже часто стали ви дорікати мене тією позикою.

Бичок. Господь з тобою! Як вже я тебе дорікаю, то й не знаю! По-божому, по-божому з тобою обходжусь!.. (Сміється). Хоч, по правді кажучи, ти, голубе сивий, ніби й честі вже не знаєш! Ще торік слідовало віддати? Ну, та тепер вже, як наймешся, то я буду забезпечений!..

Андрій (заскреготав зубами). Годі, Йосип Степанович! Не знаю, хто з нас честі не має! Ви б краще розказали, як та позика складалась. Ну, та що вже тут говорить: засунув шию у ярмо, так треба й везти!.. (До Івана Павловича). Я йду, я согласен!..

Іван Павлович. Хвалю. Значить, молодець!.. Щоб уся ета процедура зразу, – іду або не іду! Молодець, одно слово, молодець!

Бичок. Ну, слава господеві, що все благополучно! Ходімо у господу і там вже побалакаємо собі любенько до ладу.

Андрій. Можва і тут балакати! Я не крадене продаю, а свій піт, свою кривавицю!

Іван Павлович. О ні! У хаті якось благородніш!.. Та вже й смеркає.

Андрій. Про мене, ходім хоч і в хату! Бичок (до Івана Павловича). Милості ж просю хліба-солі одкушати й чаю-сахару одпити.

Іван Павлович. Благодать дому вашому! Бичок (бере люб'язно Андрія за плече). От ти все ніби сердишся на мене, а я, єй-богу, тобі добра бажаю!

Андрій (зітхнув). Бачу, бачу добре, та не смію до ладу подякувати.

Пішли всі в домок,

ЯВА 11

Виходить Олена, приглядається уподовж вулиці.

Олена. Що це Андрія так довго нема? Кажуть сусіди, що якийсь-то міщанин його договоряє у од'їзд… Не доведи господи! Ох, недаром бере мене туга, несподіваний смуток давить мою душу!.. Ох, серце моє, бідне серце, лихую годиноньку ти мені віщуєш! (Задумалася). Де мої радощі, де моє безпечне веселля поділось? Проминуло, як у сні!.. Ось і тепер виглядаю миленького, та вже не з тією гадкою, як колись, не з тією думкою… І він прийде, прийде милий, та вже смутний, невеселий: хоч устоньки його й усміхнуться, та вже не тим посміхом чарівним, хоч оченьки його й глянуть на мене, та вже не тим поглядом щасливим!.. Сумує мій милий, давно вже я це помічаю, і його печаль в'ялить мене і сушить!.. Безщасні ми, безталанні… (Задумалась).

ЯВА 12

Виходить Андрій і Іван Павлович.

Іван Павлович. Так, стало, будем так говорить, завтра і в дорогу?

Олена наслухає.

Андрій. Я своїм словом не торгую і набір його не даю!..

Іван Павлович. Молодець, говорить як по писаному! Так уранці сходимо до волості і всю там механіку нащот условія… Щоб, значить, будем так говорить, ніякого хвакта, ніякої процедури… А що, писар ваш любить приношеніє?