Розділ «II»

Тим врем’ям помер наш пан; почав молодий господарювати. I старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, гiрш як тих волiв. Отеє три днi панськi одбудем, а четвертий за подушне, п’ятниця й субота якiсь толочнi повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хлiба не дають. День при днi, день при днi робимо. Перше все сподiвались: молодий пан буде добрий, та й дождали собi доброго! Вiн був не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-панськи! Що йому до того, що люди, було, на нивi падають? Вiн собi то коней заведе таких, що як змiї, то коляску купить новеньку, то у мiсто поїде – там стратиться.А нам iще, було, кажуть сусiднi панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б’ють так, як i великi пани – аби рука досягла); то й кажуть було: “Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужикїв треба й наукам учити, i жалувати, i невiть-що! Десь його мудро дуже навчено!”

А се справдi перше говорив, що й хати новi поставлю у три вiконця, а потiм – то й старi розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську iстоту не переробиш!

Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшитьея малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки – нема дома, та навiть i з молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли:

– Чому не йдеш?

– В мене дитина нездужає, – каже вона плачучи.

– Пановi треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла дитину, обгорнула та й пiшла. А воно, бiднесеньке, кричить та кричить. Дойшли, пан стрiчає сам, такий гнiвний, крий мати божа! Почав її словами картати, а дитиночка на руках так i пручається – кричить. Пан iще гiрш розгнiвався:

– Геть ту дитину! – гукнув, – геть! Треба менi робити, а не з дитиною панькатись!

Звелiв десятнику додому однести.

– Ой, паночку, голубчику! – благає його Горпина плачуща. – Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мiй! Будьте милостивi! Се моя дитинка єдина!

– Неси, неси, – каже десятнику, – а ти роби дiло, коли не хочеш кари здобути.

Понесли дитинку полем. Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болiзний; далi все тихш, а там i зовсiм затихло.