Розділ «Передмова Панька Рудого»

«Се що за дивовижа? «Вечорниці на хуторі під Диканькою»! Що се за вечорниці? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! Ще мало оскубли гусей на пір’я та перевели ганчір’я на папір! Ще мало народу, всякого званія і всякої масті, покаляло пальці у тому чорнилі! Призвела ж лиха година ще й пасічника попертись услід за іншими! Далебі, друкованого паперу розвелось уже стільки, що хутко не придумаєш, що б таке й загортати в нього!

Чуло, віщувало моє серце всі сії речі ще за місяць!… Себто, я ж кажу, що нашому брату, хуторянину, та виткнути ніс із свого закутка у великий світ – батьку мій! – се все одно, як, трапляється, часом зайдеш у покої до великого пана: всі обступлять тебе і почнуть чіплятися! Ще б нічого, коли б там старша челядь; ні, яке-небудь обшарпане хлоп’я, глянути на нього – дрантя, що отам шпортається на задньому дворі, і те причепиться, – і почнуть з усіх боків тупати на тебе: «Куди? Куди? Чого? Геть собі, мужик, геть!…» Я вам скажу!… Та що й казати!… Мені легше двічі на рік поїхати у Миргород, – де мене от уже п’ять літ як не бачив ні підсудок з земського суду, ні шановний панотець, – аніж поткнутись у той великий світ; а поткнувся – плач не плач – давай одповідь!

У нас, ласкаві читці, не у гнів вам будь сказано (ви, може, розгніваєтесь, що пасічник говорить до вас так просто, мовби якому своєму сватові або кумові!), у нас, на хуторах, ведеться здавна: як тільки скінчиться робота на полі, мужик залізе на піч спочивати на цілу зиму, і ваш брат заховає своїх пчіл у темний земник; отож, коли ні журавлів у небі, ні грушок на дереві не побачите більш, – тоді, тільки вечір, вже певнісінько де-небудь в кінці улиці маячить огник; регіт, співи чутно здалека, грає сопілка, а часом і скрипка; гомін, гамір… Се в нас вечорниці. Вони, маєте собі, скидаються на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім… На бали коли ви йдете, то тільки для того, щоб подригати ногами та напозіхатись в кулак; а у нас – збереться у одну хату гурт дівчат зовсім не для бенкету, а з веретенами та з гребінками. І спершу здається, мовби й діло роблять: гудуть веретена, ллються пісні, і кожна не одведе й очей набік; тільки ж, як налетять парубки з музикою – здійметься галас, заведеться пустовання, підуть танці і почнуться такі штуки, що й розказати не можна.

Тільки краще всього, коли зіб’ються усі в тісну купку та почнуть загадувати загадок або просто теревені розводити. Боже ти мій! Чого тільки не накажуть! Звідкіля старовини не видеруть! Яких страховин не наверзуть! Ніде, може, не було розказано стільки дивного, як на вечорницях у пасічника Рудого Панька. За віщо мене прозвали миряни Рудим Паньком – їй-богу, – не можу сказати! І волосся ж, здається, у мене тепер більш сиве, ніж руде. Та у нас, не прогнівайтесь, такий звичай: як дадуть люди яке прозвище, то й у вік-віків воно зостанеться.

Бувало зберуться, проти свята, добрі люди у гості, в пасічникову хижку, посідають за стіл і тоді прошу тільки слухати! І то сказати, що люди були не простого розбору, не які-небудь мужики хуторянські… так, може, іншому і повище пасічника зробили б своєю гостиною честь.

От, наприклад, чи знаєте ви дяка диканьської церкви, Хому Григоровича? От так голова! Що за оповідання він умів розказувати! Два ж тих оповідання знайдете ви в сій книжечці. Він ніколи не носив пістрьового каптана, який вам часто доводиться бачить на селянських дяках; от заходьте до нього хоть і в будень – він вас завжди зустріне в каптані з тонкого сукна, от такої барви, як захоложений картопляний кисіль; за те сукно платив він у Полтаві, либонь, чи не по шість рублів за аршин. В його чобіт – у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб чути було дьогтем: тільки всякому звісно, що він мастив їх самим найкращим смальцем, якого, здається, радий був би інший мужик положити і в кашу. Ніхто теж не сказав би, щоб він коли-небудь сякав носа у полу од свого каптана, як то роблять інші люди його звання, але доставав з-за пазухи гарненько зложену білу хустку, вишиту по всіх краєчках червоною заполочею, і, зробивши, що там слід, складав її знову, як завжди, у дванадцятеро і ховав за пазуху.

А один з гостей… ну, той уже був такий панич, що хоч зараз одягти засідателем або підкоморієм. Бувало постановить перед себе палець та, дивлячись на кінець того пальця, і почне розказувати – химерно та мудро, як у тих друкованих книжках! Іншим часом слухаєш, слухаєш та аж розпач візьме! Нічого, хоч убийте, не второпаєш! Звідкіля він і слів доставав таких? Хома Григорович якось-то йому про се гарну сплів приказку: він розказав йому, як один школяр, що учився у якогось дяка читати та писати, приїхав до батька і став таким латинцем, що навіть забув нашу мову християнську, усі слова звертав на «ус»: лопата у нього – лопатус, баба – бабус. От, трапилось якось, пішли вони укупі з батьком у поле. Латинець побачив граблі та й питає в батька: «Як се, батьку, зветься по-вашому?» та й наступив, роззявивши рота, ногою на кілочки. Батько не встиг зібратись з одповіддю, як держално, розлетівшись, піднялось угору та торох хлопця в лоб! «А, проклятущі граблі! – скрикнув той школяр, схопившись рукою за лоб та підскочивши на аршин. – Чортяка б зіпхнув їх батька з мосту, – як же вони дошкульно б’ються!» – Так от як! згадав, як і звуться, неборак! – Така приказка не до мислі прийшлась мудрієві-оповідачу: не кажучи ні слова, встав він з місця, розставив ноги посеред кімнати, похилив голову трохи наперед, засунув руку у задню кишеню в своєму гороховому каптані, витяг круглу під лаком табатирку, стукнув пальцями по намальованій пиці якогось бусурманського генерала і, захопивши немалий понюх табаки, розтертої з попелом та листом з любистку, підніс її «коромислом» до носа і витягнув на льоту, цілу купку – і все ні слова; та як поліз у другу кишеню і витяг синю в кратках хустку, тоді тільки промимрив сам собі, либонь, чи не сеє примовля: «Не мечіте бісеру перед свиньми». – «Ну, бути ж тепер сварці!» – подумав я, побачивши, що пальці у Хоми Григоровича так і зтулювались – дати дулю. На щастя, моя стара догадалась постановити на стіл гарячий книш з маслом; усі узялись за діло. Рука Хоми Григоровича, замість тото, щоб дати дулю, потяглась до книша, і, як завжди буває, почали вихваляти господиню.

Ще був у нас один оповідач; тільки той (не треба було б проти ночі й згадувати про нього) такі вискіпував страшні оповідання, що волосся догори ставало! Я навіть і не вміщав їх сюди: ще налякаєш добрих людей так, що пасічника, прости господи, мов того чортяки всі лякатимуться! Нехай лучче як доживу, коли бог дасть, до нового року та надрукую другу книжку, тоді можна буде пострахати марищами з того світу та дивами, які чинились у старовину в християнській стороні нашій. Між тими оповіданнями, може бути, знайдете побрехеньки й самого пасічника, які розказав він своїм онукам. Аби слухали та читали, а в мене, либонь, – от тільки лінь проклятуща грабатись, – набереться і на десять таких книжок!

Так от я був уже забувся саме найважніше: як будете, панове, їхати до мене, то простісінько беріться по стовповому шляху на Диканьку. Я навмисне і написав її на першому аркуші, щоб хутчіш добрались до нашого хутора. Про Диканьку ж, думаю, ви начулись доволі. І то сказати, що там будинок не потак якого-небудь пасічникового куріня! А про садок нічого й казати: у Петербурзі вашому, певне, не здибати такого! Як приїдете ж у Диканьку, спитайтесь тільки у першого зустрічного хлоп’яти, що пасе в засмальцьованій сорочці гусей: «А де живе пасічник Рудий Панько?» – «А он тамечки!» – скаже він, показавши пальцем, і, коли схочете, доведе вас до самого хутора. Прошу тільки не дуже-то закладати назад руки та, як то говориться, фінтити, бо шляхи по наших хуторах не такі рівні, як перед вашими будинками! Хома Григорович, от позаторік, як їхав з Диканьки, навідався-таки в провалля, з своєю новою тар[а]тайкою та з гнідою кобилою, – дарма, що сам поганя та поверх своїх очей наклада часом ще й куповані.

Зате вже, як з ласки своєї завітаєте, то динь подамо таких, яких ви, може, зроду не їли; а меду – і забожуся, що кращого не знайти по хуторах. Зміркуйте собі, що як унесеш щільник, то пах піде по всій хаті, здумати не можна який! Мед вам чистий, як сльоза, або кришталь дорогий, що в сережках буває. А якими пирогами нагодує моя стара! Що за пироги, коли б тільки ви знали! сахар, чистий вам сахар! а масло – то так і тече по губах, як почнеш їсти. Подумаєш тільки: до чого не здатні тії жінки! А чи пили ви, панове, грушевий квас з терном або варенуху з родзинками та сливами? Або не лучалося вам їсти путрю з молоком? Боже ти мій милий, якої тільки страви нема на світі! Почнеш їсти – смакота, та й годі: солоднеча незміркована! Торік… Але що се я справді так розбазікався! Приїздіть лишень тільки, приїздіть хутенько, – а нагодуємо так, що будете розказувати «і стрічному й поперечному!»

Пасічник Рудий Панько

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!