Розділ «Сойчине крило»

– І з людської любові, – докинула я сантиментально.

А мені було так смішно, так смішно!..

– І знає чоловік, – промовив ти по хвилині, коли сова обізвалася ще раз, – що се ж нічим неповинна, ні в яких демонських штуках непричасна пташка, а проте її голос робить такий ефект. Чисто театральний ефект. Штука для штуки.

– А ти певний, що за сею штукою не криється якась тенденція? – запитала я.

– Яка ж тут може бути тенденція?

– Ну, а може, справді який лихий демон у тій хвилі сміється над нами?

– Га, га, га! – засміявся ти. – Над нами? Чим же ми далися йому на сміх?

– Нашою любов’ю. Може, він завидує їй.

– Гм... як на демона, то се можливо. Та ми маємо міцне забороло на його стріли.

– Яке?

– Саму нашу любов. Її силу... Її щирість. Оту одвертість, що не допускає найменшої тіні між нами.

Ти сказав се з таким дитячим довір’ям, з такою певністю, що в мене навіть не стало духу подразнити тебе. Я затулила тобі уста гарячим поцілуєм.

– І ти, Массіно, так віриш мені? – запитала я.

– Хіба ж можна не вірити тобі? Не вірити отсьому?..

І ти притиснув мене до себе і цілував мої уста.

В тій хвилі від нашої возівні почувся дзвоник.

– Се Генрись збирається їхати, – сказала я мимоходом.

– Нехай собі їде. Ніч місячна, – сказав ти, держачи мене в своїх обіймах.

Затупотіли коні. Затуркотіла бричка. Скрипнула брама. Я ще раз палко поцілувала тебе і легенько увільнилася з твоїх обіймів.

– Хвилинку, Массіно. Я зараз буду тут.