Розділ 5. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

Помітне місце в історії українського літературознавства в перше десятиліття XX століття зайняла праця М. Гру шевського "Історія української літератури" (1923—1927 рр.). Використовуючи різні засоби аналізу (текстологічний, біографічний, порівняльно-історичний, лінгвістичний), М. Грушевський створив цілісну картину розвитку української літератури, починаючи з усної народної творчості, яка, на його думку, зародилася в IV—IX ст. н. е.

Позитивний вплив на розвиток українського літературознавства мало відкриття в Харкові в 1926 році Інституту української літератури ім. Т.Г. Шевченка. Науковці інституту зосередили основну увагу на вивченні творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Вагомим внеском в теорію літератури стали праці "Поетика новели" Г. Майфета, "Наука віршування" Б. Якубського, "Як будувати оповідання" М. Йогансена, "Основи української літературно-наукової критики (Спроба літературно-наукової методології)" Л. Білецького. Дослідженням літературного процесу XIX—XX століть займалися такі відомі вчені, як М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара.

Одним із найвидатніших літературознавців, які працювали за межами України, був Леонід Тимофійович Білецький (1882—1955 рр.). У праці "Основи української літературно-наукової критики" він простежив розвиток національного літературознавства від поетик XVII—XVIII ст. до історико-літературних праць XX ст. "Вчений, — відзначає М. Ільницький, — будує свою книгу за літературознавчими школами, які виникали в Європі і знаходили розвиток та інтерпретацію серед українських вчених у зв'язку з розвитком нашої літератури".

В інтерпретації художніх творів Л. Білецький використовував положення філологічної, культурно-історичної, порівняльно-історичної і психологічної шкіл.

У 1925 році почалася літературна дискусія. Вона тривала по 1928 рік. У дискусію були втягнуті такі мистецькі угруповання, як "Плуг", "Гарт", "неокласики", футуристи, ВАПЛІТЕ, Марс, "Молодняк" ВУСПП. Центральною фігурою дискусії став Микола Хвильовий. Свої позиції в дискусії він виклав у критичних памфлетах "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?". У цих статтях є три важливі думки:

1. Кінець малоросійському провінціоналізму, українське мистецтво — частина західноєвропейського і світового.

2. Росія мусить повернутися в свої етнографічні межі. Україна — самостійна.

3. Українське мистецтво має свою місію. Воно розпочинає, за словами Миколи Хвильового, "азіатський ренесанс".

Думки Миколи Хвильового підтримали М. Зеров, П. Филипович, М. Куліш, М. Могилянський. Опоненти звинуватили Миколу Хвильового у націонал-ухильництві, під яким розуміли ідеологічну диверсію, спрямовану проти марксизму-ленінізму. Почався наступ на академічне літературознавство, було засуджено 35 "контрреволюційних академіків", серед них — С. Єфремова, М. Зерова, П. Филиповича, О. Дорошкевича.

23 квітня 1932 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову "Про перебудову літературно-художніх організацій", згідно з якою усі письменницькі організації були ліквідовані з метою створення єдиної Спілки радянських письменників. У цей же час розпочалася полеміка про метод радянської літератури. В. Коряк, Ф. Якубовський, Б. Коваленко, Я. Савченко, С. Щупак пропонували такі назви методу: пролетарський, діалектико-матеріалістичний, монументальний, героїчний, романтичний, соціальний. Перший всесоюзний з'їзд письменників ухвалив назву соціалістичний реалізм. У письменницькому статуті відзначається, що цей метод вимагає від письменника соціалістично усвідомленого, правдивого історично-конкретного відображення дійсності у її революційному розвитку.

У другій половині 30-х років у літературі утвердився вульгарно-соціологічний погляд на літературу, літературознавство і літературну критику. Історію літератури трактують як постійну боротьбу реалізму і антиреалізму. Під реалізмом розуміють правдиву в класовому розумінні ілюстрацію історичних процесів. Нереалістичні течії (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм) оголошуються буржуазними. З літературного процесу вилучають твори ваплітян, неокласиків, футуристів, конструктивістів. Літературна критика підтримує письменників, відданих "справі пролетаріату".

Чи не найпомітніше місце у літературознавстві радянського періоду займає О.І. Білецький (1884—1961 рр.). Його праці "В майстерні художнього слова" (1923 р.), "До побудови літературних стилів" (1931 р.), "Проблема синтезу в літературознавстві" (1940 р.), "Поетика драми" (1950 р.), "Про специфіку літературного мистецтва" (надрукована у 1984 р.) є вагомим внеском у розвиток теоретико-літературної думки. На працях О. Білецького теж позначився вплив вульгарного соціологізму. Він використовував терміни "пролетарська" і "буржуазна" література, дотримувався політизованої періодизації літератури ("література епохи громадянської війни і перших років непу, література епохи відбудови..."), досліджував проблему "марксизм і література", ототожнював літературу з різними формами ідеології.

Досліджуючи літературний процес 20—30-х років, Я. Гординський приходив до висновку, що літературознавство і критика потрапили у "глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство", бо думка "підпорядковується партійним наказам: критика переходить одверто на партійного жандарма"1. Вона пильно слідкувала за дотриманням норм, яких вимагав соціалістичний реалізм, уніфікувала і знеособлювала літературу, вишукувала "ворогів народу". У повоєнний період з'являються партійні постанови, "пройняті турботою" про розвиток літератури. Вони, як відзначає М. Наєнко, "ставали нормою літературного життя, заганяючи талановитих письменників у дедалі глухіший кут несвободи, а спритних ділків від літератури підносячи на нові й нові п'єдестали офіційної слави і вседозволеності"2. У 1946 році з'являються постанови ЦК ВКП (б) про "Нарис історії української літератури", "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення", у 1948 році публікується постанова "Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі". Українські більшовики за прикладом російських "творили" свої постанови, у яких шельмували, таврували, викривали. Вони прийняли постанови "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", про оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", про "націоналістичний" вірш В. Сосюри "Любіть Україну". 15 вересня 1947 року на пленумі СРПУ О. Корнійчук гнівно розвінчував роман Ю. Яновського "Жива вода", в якому "виявилися" "буржуазно-націоналістичні тенденції". Критичні проробки, ідеологічні акції, ярликування стали нормою життя. Ті письменники, які виходили за традиційні рамки реалізму, зараховувалися до буржуазних націоналістів, декадентів, формалістів, космополітів. Були вилучені з літературного процесу П. Куліш, М. Драгоманов, М. Зеров, М. Драй-Хмара, В. Винниченко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка, Є. Маланюк та ін. Із 280 українських літературознавців у 20—30-х роках 39 знищено, 103 репресовано, 50 пропало безвісти, 74 перестали писати, 25 опинилися в діаспорі. Ідеологічне літературознавство мало деструктивний характер.

Цілковитим антиподом соцреалістичних праць українських літературознавців стала книжка Дмитра Івановича Чижевського (1894—1977 рр.) "Історія української літератури" (1956 р.), у якій український літературний процес розглядається за художніми течіями. У вступі до названої праці Д. Чижевський подав загальну схему розвитку української літератури. Вона виглядає так:

1. Доба монументального стилю — 11 ст.

2. Доба орнаментального стилю — 12—13 ст.

3. Переходова доба — 14—15 ст.

4. Ренесанс та реформація — кінець 16 ст.

5. Бароко — 17—18 ст.

6. Класицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.