Розділ 4. НОВІТНІ НАПРЯМИ І ТЕЧІЇ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

І флейту, й річ, і мрію й час.

Про музику завжди і знову!

Хай вірний вірш крилатий твій

Підносить душу в край новий

Ясного неба і любови.

Нехай твій вірш, як скрізь похмуро,

Летить з ранковим вітром десь.

Від м'яти й кмину п'яний весь.

А інше все — література.

(Переклад М. Терещенка)

Найкращим зразком "відкритого" твору, що має на меті створити образ точного екзистенціального та онтологічного стану сучасного світу, У. Еко вважає твір Дж. Джойса "Улісс".

"В "Уліссі", — відзначає У. Еко,— кожен з розділів створює маленький всесвіт, який можна сприймати під різними кутами зору, де немає вже натяку про поетику Арістотелівської форми, а з нею і про однозначну тяглість часу в однорідному просторі". Вчений твердить, що пізнання світу в науці має свій дозволений шлях, а кожне поривання митця до осяяння завжди має у собі щось двозначне. Окрім того, мистецтво, пізнаючи світ, ще продукує доповнення світу, незалежні форми, "які долучаються до них, які вже існують, виявляючи власні закони і проживаючи власним життям".

4.5. Постколоніальна критика

Цей напрям виник в англомовному літературознавстві наприкінці 70-х років XX століття. У його формуванні помітну роль відіграли деконструктивізм, новий історизм, психоаналіз, фемінізм, марксизм і праця американського вченого, уродженця Палестини Едварда Саїда "Орієнталізм" (1978 р.). "Саїд, — відзначає Марко Павлишин, — відкрив шлях хвилі досліджень, які розмасковують — де конструюють тексти вказуючи на їхню заангажованість в імперських чи неоімперських інтересах. Більшість із них послуговуються досягненнями постструктуралізму Дерріди, хоч існує протилежна тенденція вимагати від критика виразної політичної активності замість тонкощів та зарозумілостей "високої теорії"".

Проблемою постколоніальних студій, яка сприяє дисциплінарній розмитості відсутність загальноприйнятого терміна "постколоніальний" щодо явищ культури. Первісне хронологічне значення ("післяколоніального періоду") багатьом здається неадекватним, оскільки економічні, політичні, тим паче культурні умови колоніалізму не припиняються з проголошенням незалежності держави. Постколоніальне, відмежовуючись від колоніального, вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці й навіть одному культурному явищі.

Політологи розглядають колоніалізм як сукупність заходів, завдяки яким колонізатор перебирає і реалізовує владу над колонізованим, примушуючи його діяти в інтересах колонізатора; економісти вбачають його основну рису в підкоренні економіки колонізованої території потребам колонізатора, його вигоді на світовому ринку. Культурний колоніалізм — це комплекс заходів культурних установ та ідеологій у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади. На думку М. Павлишина, виникнення політичного і культурного постколоніалізму є поступовим процесом, який складається з багатовимірних і неодночасних змін у поглядах і діях людей та груп.

Колоніалізм табуював і ліквідував пам'ять про особи й події в історії культури, які заперечували провінційність і вторинність українськості. Антиколоніалізм повернув "Історію русів", "Книги битія українського народу", розстріляне відродження, дисидентську культуру 60—70-х років разом з поезією В. Стуса, І. Калинця і культуру діаспори.

Постколоніальні дослідження умовно ділять на три групи. Першу групу становлять студії, в яких є спроби відповісти на питання: "Що таке постколоніальність?". Другу — "деконструктивні прочитання колоніальних дискурсів", третю — дослідження колись колоніалізованих культур. Постколоніальна критика, відзначає М. Зубрицька, "використовує найрізноманітніші теоретичні моделі для аналізу культури тих народів, які звільнилися з-під колоніального гніту". Вона "порушує проблеми етнічності, національної ідентичності, культурної універсальності, культурної гібридності та культурної відмін пости, проблеми мови, історії.

В українському літературознавстві постколоніальна критика виникла недавно. її представляють Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Ростислав Чопик, Роман Голод. Вони переглядають оцінки радянським літературознавством творчості відомих митців, ламають штампи, про що свідчать назви праць "Франко — не Каменяр" Т. Гундорової, "Не-Стефаник", "Русів(Не-Торговиця)" Р. Чопика.

Наступною особливістю постколоніальної критики є, за словами Олександри Федунь, "реабілітація розмаїття письменницького стилю. Радянське літературознавство визнавало в творчості більшості письменників тільки критичний реалізм, постколоніальна критика приділяє набагато більше уваги ідейно-естетичній доктрині автора. Вона досліджує в стилі письменника риси імпресіонізму, символізму, неоромантизму, експресіонізму, натуралізму, неокласицизму тощо"2. Так, творчість І. Франка пов'язували з критичним реалізмом, а постколоніальна критика досліджує в його творчості особливості імпресіонізму, натуралізму.