Розділ 12. ПРОБЛЕМИ ТИПОЛОГІЗАЦІЇ ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ

Помітний слід в українській літературі залишила "празька школа" поетів. Ця назва належить літературознавцю В. Державину. "Празькою школою" він назвав українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, які творили переважно у Подєбрадах і Празі. "Празьку школу" представляють Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, О. Стефанович, Юрій Клен, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Ю. Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич, Галя Мазуренко, І. Ірлявський, І. Колос. Ця школа не мала ні програми, ні статуту. Для творчості поетів "празької школи" характерний яскравий "історіософізм", національний пафос, вольові інтонації, трагічний оптимізм. Усі поети "празької школи" були об'єднані ідеєю національно-визвольної боротьби за свободу і незалежність України.

В останні роки зроблено перші кроки до осмислення особливостей "київської школи" поезії. Це опозиційне крило шістдесятництва. Дебюти "київської школи" припадають на середину 60-х років XX століття, коли закінчилася хрущовська відлига, почалися арешти творчої і наукової інтелігенції. "Київську школу" поезії представляють В. Голобородько, М. Воробйов, В. Кордун, В. Рубан, М. Григорів, І. Семененко, М. Рачук, Марина Лісова, Алла Павленко, П. Марусик, М. Москаленко. Поети "київської школи", — на відміну від шістдесятників, які іноді загравали з режимом, писали прокомуністичні вірші, — не йшли на співпрацю з владою, уникали громадсько-політичної лексики, ідеологічної зашорсності, політичної заангажованості, пробували відродити міфопоeтичну свідомість, трансформувати давнє міфологічне мислення, опиралися на новітню філософію і психологію, активізували народно-поетичні уявлення, зосереджували увагу на людині, природі, всесвіті, зверталися до давніх поетичних традицій, використовували вільний вірш, уникали декларативності і злободенності.

Галина Карплюк у статті "Стильові особливості постів київської школи" відзначає: "Про "київську школу" поезії можна говорити в кількох аспектах: як про суто поетичне явище, головною ознакою якої стала свобода творення; як про групу молодих нонконформістів, життєвим вектором яких була свобода волі в усіх її виявах; як про експериментальну спробу жити інакше, аніж інші покоління, жити так, ніби все відбувається у вільній незалежній державі; як про братство творців, головним і надзвичайним завданням яких була сама поезія"'.

У 90-х роках XX століття була задекларована "галицька (львівсько-станіславська)" і "київсько-житомирська" школи. "Галицька школа" (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохазько), за спостереженням В. Даниленка, абсолютизує формалістичні пошуки, стилізацію на існуючі літературні зразки, а "житомирська" — на дослідження екзистенційних глибин людини, обсервацію любові, жаху, смерті". Н. Білоцерківець вказує на культивацію цими школами різних типів героїв. "Герої галицько-станіславської школи — рафіновані інтелігенти, схильні до споглядання. Герої київсько-житомирської школи обтяжені патологічною свідомістю". Ці школи представляють сучасний український поет-модерн — метод, напрям і стиль. Ю. Ковалів вважає "галицьку" і "житомирську" школи ефемерними утвореннями, які, за його словами, "ще не оформившись, зникають із простору письменства". Думка Ю. Коваліва заслуговує на увагу.

12.4. Літературна група

Окреме місце в літературному процесі займають літературні групи. "Літературна група", - - за визначення Ю. Коваліва, — це "спільнота письменників, об'єднана близькими творчими інтересами, стильовими уподобаннями, розумінням специфіки художньої творчості". Літературні групи можуть бути офіційними (формальними) і неофіційними (неформальними), членськими і референтними, мати свого лідера або дотримуватися правила внутрішньої рівності. Вони мають конкретно-історичний характер. Помітний слід у художній літературі залишили групи "неокласиків'', нью-йоркська група, Асоціація Комун культу (1924 р.), Київська Асоціація письменників (1923—1924 рр.), Асоціація панфутуристів (1921). Групу "неокласиків'' склали київські поети, літературознавці та перекладачі "розстріляного відродження" — М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Рильський. Це було неформальне товариство вільних митців.

"Спільними для "неокласиків", — відзначає Ю. Ковалів, — стали принципи "аристократизму духу", творчого інтелекту, тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями, тобто до калокагатії, до високої культури мислення й дисципліни поетичного мовлення. Це зумовлювало їхнє захоплення досконалістю античної лірики, вишуканістю доробку трубадурів, глибиною орієнтальної поезії, естетичним смаком класицистів, шляхетністю барокової метафорики, кларизмом та філігранністю творів французьких "парнасців", мовленнєвою вишуканістю поезій представників російського срібного віку, а також зацікавлення українською класикою, розбудовою національного, перейнятого "вітаїстичною" енергією письменства".

Нью-Йоркська група виникла у середині 50-х років XX століття, вона об'єднала українських письменників-емігрантів. До неї входили Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Женя Васильківська, Патріція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк. Вони орієнтувалися на сюрреалізм, у світогляді — на екзистенціалізм, виступали проти соціальної та національної заангажованості митця і зв'язків із традиціями української літератури. Сьогодні нью-йоркська група є явищем модернізму. До нью-йоркської групи згодом приєдналися Ю. Коломієць, М. Царинник, Р. Бабовал, Марія Ревакович. Близька до нью-йоркської групи "київська школа".

Асоціація Комун культу (АсКК) є угрупованням, яке виникло внаслідок об'єднання Аспанфуту з Березолем (1924 р.). Керували Асоціацією Комун культу М. Семенко і М. Яловий, вона мала друкований орган "Гонг Комункульту". У 1925 році частина членів організації увійшла до "Гарту", інша започаткувала групу "Жовтень".

Асоціація панфутуристів (Аспанфут) з'явилася у Києві у 1921 році на основі групи "Фламінго", "Української групи поетів-футуристів" і науково-мистецької групи "Комкосмос". Членами групи були М. Семенко, Г. Шкурупій, О. Слісаренко, М. Терещенко, М. Ірчан, М. Бажай, Ю. Японський. Свої твори вони друкували у газеті "Катафалк искусств", "Жовтневому збірнику панфутуристів" і збірнику "Семафор у майбутнє".

Київська Асоціація письменників (Аспис) проіснувала з 1923 року по 1924 рік. Членами організації були Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Терещенко, М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, Д. Загул, Григорій Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка. Вони критично ставилися до таких літературних груп, як "Плуг" і "Гарт", відстоювали свободу творчості.

"Плуг" — спілка селянських письменників (1922—1932 рр.), яка заявила про необхідність утверджувати нову культуру, пропагувати ідею змички села і міста засобами традиційного реалізму. Рівень творчості багатьох "плужан" був досить низьким. Керівник спілки "Плуг" С. Пилипенко вважав, що немає ніякої різниці між письменником і робсількором. Спілка "Плуг" видавала альманах з однойменною назвою і місячник художньої літератури й критики "Плужанин" (1925—1932 рр.).

"Гарт"— Спілка пролетарських письменників (1923—1925 рр.), яку організували Микола Хвильовий, В. Коряк, В. Сосюра, К. Гордієнко, І. Кулик, Іван Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, В. Поліщук, І. Сенченко, М. Тарновський, П. Тичина, М. Бажан. "Гартованці" заявляли, шо мають намір створити єдину інтернаціональну комуністичну культуру, пропагувати комуністичну ідеологію, боротися з міщанством і націоналізмом. Після розпаду групи частина її членів склала основу "розстріляного відродження", сформувала ВАПЛІТЕ (Вільну академію пролетарської літератури). Ця організація з'явилася у Харкові в 1926 році, проіснувала два роки. її очолював Микола Хвильовий, який проголошував гасла: "психологічна Європа", "азіатський, ренесанс", "романтика вітаїзму". До групи входили відомі митці "розстріляного відродження": О. Довженко, Іван Дніпровський, О. Досвітній, Г. Епік, М. Йогансен, Г. Коцюба, О. Копиленко, І. Сенченко, Петро Панч, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, М. Яловий, Ю. Яновський. ВАПЛІТЕ припинила своє існування внаслідок ідеологічного тиску 28 січня 1928 року.

У 90-х роках XX століття з'явилися такі літературні угруповання: "Асоціація Нова література" (С. Квіт, В. Цибулько, Є. Пашковський, Л. Кононович, С. Лавренюк), "Гурт ім. Марка Проклятого" (М. Розумний, С. Руденко), "Музейний провулок, 8"(В. Борисполець, О. Бригинець, В. Жовнорун), "Творча асоціація 500" (А. Кокотюха, М. Розумний), Харківська "Червона фіра" (С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук), Івано-Франківська "Нова дегенерація" (І. Андрусяк, С. Процюк, І. Ципердюк), Львівський ЛУГОСад (І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський), Тернопільський "Західний вітер" (В. Махно, Б. Щавурський, Г. Безкоровайний), "Асоціація 500"(С. Руденко, А. Кокотюха), Бу-Ба-Бу (Бурлеск — Балаган — Буфонада) — Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець.

12.5. Літературна течія

Ширшою категорією від літературного угруповання є літературна течія.

Течія — це група письменників, об'єднаних ідейно-естетичними поглядами та художньо стильовими особливостями. Це історико-типологічне утворення, що охоплює як змістовний, так і формальний рівні мистецтва, які між собою взаємопов'язані. За словами Ю. Коваліва — "динамічна єдність концептуальних ідейно-естетичних, світоглядних, передусім стильових принципів, що охоплює творчість багатьох письменників, сформована на певній стадії літературного процесу".

В.М. Лесин і О.С. Пулинець ("Словник літературознавчих термінів") ототожнюють течію з напрямом. У багатьох вузівських підручниках термін "течія" не виділяється як окреме специфічне явище у розвитку літератури. У статті "Літературний напрям" ("Літературознавчий словник-довідник". — К., 1997. — С. 419) читаємо: "Стильові тенденції меншого масштабу, ніж літературний напрям, називаються течіями, струменями тощо". Ми дотримуємося думки, що напрями ширші за течії, вони можуть мати течії. Категорія "течія" вужча від категорії "напрям", "метод", але ширша від літературної школи. Як складову частину напряму розглядають літературні течії О. Соколов, М. Каган, О. Рев'якін, В. Воробйов, Г. Сидоренко, Ю. Ковалів.

Літературна теч і я має конкретно-історичний характер, творчу історію, національні особливості. Український символізм, наприклад, з'явився пізніше, ніж французький. Він відрізняється від західноєвропейського і російського. Як відзначають Ю. Ковалів та І. Дзюба, "український символізм у цілому поступався їм філософською концептуальністю та естетичною визначеністю; водночас у ньому менше езотеризму, окультності і містицизму, більше відгуків на життя, він небайдужий до ідеї національного визволення, що набирала часом форми "національного містицизму...".

Літературна течія може мати свій стиль. Його мали символісти, футуристи, імпресіоністи.