Розділ 2. ПРАКТИЧНИЙ КУРС

2. Силкіна В. І. Прочитання новели Т. Манна "Смерть у Венеції" через зіставлення з міфом про Нарциса // Всесвітня література. - 1999. - № 12. - С. 39.

3. Затонский Д. Волшебные горы Томаса Манна // Литературное обозрение. - 1975. - № 6.

4. Мігальчінська В. М. Музика таланту Т. Манна // ЗЛ. - 2002. - № 11. - С. 61-62.

5. Силкіна В. Л. Тричі покараний (оповідання Т. Манна "Смерть у Венеції") // Всесвітня література та культура. - 2002. - № 10. - С. 52-53.

6. Сучков Б. Лики времени. - М., 1969.

7. Федоров А. А. Томас Манн. Время шедевров. - М., 1981.

8. Ященко С. Велич Томаса Манна. // Всесвіт - 1992. - № 5-6.

9. Данюк Л. Пошуки виходу з кризи гуманізму. Т. Манн. Життєвий і творчий шлях письменника, 11 клас // "ЗЛ". - 2005. - № 45. - С. 3-6.

Інструктивно-методичні матеріали

Новела "Смерть у Венеції" справила враження яскравої мозаїки, сповненої незвичайних барв, гармонійної пластики і вишуканості ліній. Вона нагадала казкову венеціанську архітектуру, ніжність античної класики, витонченість статуй епохи Ренесансу і неперевершені шедеври Леонардо да Вінчі та Мікеланджело.

У творі відчували асоціації з біографіями видатних митців. У Венеції бували Гете і Шиллер, тут помер Вагнер, це місто любив і сам Т. Манн за його особливу чарівність і багатство культури. Ремінісценсії з реальними фактами із життя людей мистецтва дозволили письменникові вести філософську розмову про творчу особистість і її духовні проблеми взагалі. Однак новела вийшла за межі чисто естетичних принципів, вона стосувалася і морального стану епохи, справжніх і фальшивих цінностей, сутності людського існування.

Згідно з початковим задумом її героєм мав бути И. В. Гете. Назва навіяна фактом біографії (помер у Венеції) одного з улюблених композиторів Т. Манна - Р. Вагнера. В остаточному варіанті героєм став вигаданий персонаж - письменник Густав фон Ашенбах. Гетевськими залишилися бюргерсько-чиновницьке походження героя, здобуття ним дворянства за суспільно-літературну діяльність.

У центрі твору - німецький письменник. Усе своє життя він присвятив мистецтву, свідомо позбавивши себе всього "зайвого і непотрібного" - почуттів, пристрастей, страждань. Він вибрав роль наглядача, що стояв обабіч дійсності і створив свій особливий світ естетичної довершеності. Однак така позиція зумовила внутрішній конфлікт його душі: він відчув необхідність залишити звичний порядок і поїхати хтозна-куди.

Початок новели символічний. Гуляючи вулицями міста, Густав Ашенбах потрапляє на цвинтар, і саме там він інтуїтивно усвідомив потяг вирватися зі світу мертвих образів та ідей. Йому захотілося втекти подалі від виснажливої праці, одноманітних буднів, осоружної дійсності. Автор не випадково підкреслив, що герой написав велику епопею про життя Фрідріха Пруського, яке приваблювало його як апологія "невільного життя". Цей роман приніс Ашенбаху велику популярність, а це означало, що його захоплення Пруським було співзвучне загальній атмосфері суспільства, яке ставало все більш механістичним, прагматичним, надмірно раціоналістичним.

Однак те, що Ашенбах намагався знищити у собі, почало мстити йому. Його серце повстало проти розуму, плоть - проти обмеження, душа - проти розрахунку. Густава вабив інший світ - світ справжнього життя, невигаданих почуттів, реальної краси, який він знайшов у Венеції.

Образ Венеції відіграв особливу роль у новелі. По-перше, це символ віковічної культури. Автор створив яскраву панораму венеціанських парків, садів, будинків, каналів, вулиць, де кожний камінь може розповісти чудові історії про митців та їхні створіння. Однак Венеція зустріла його похмурим небом і довгим дощем. Незвична тиша і непривітність гондольєра насторожили письменника, він відчував себе у полоні якоїсь таємничої ворожості. Втома знову охопила серце, і він плив за течією каналу, не маючи сили навіть сперечатись із суворим провідником. Ця картина набула алегоричного змісту. У мертвій тиші плила невідомо куди Європа. Духовна культура поступово губилася у темряві Всесвіту. А людина лише спостерігала за тим, що відбувалося.

Однак образ Венеції поступово ожив, наповнився теплом, сонцем, осяйною красою. Така метаморфоза відбувалася у свідомості головного героя, поворотним моментом для якого була зустріч із 14-річним хлопчиком Тадзіо. Обличчя Тадзіо нагадувало картини Рафаеля, а його тіло - античної статуї. Втім, його краса не тільки зовнішня, а перш за все духовна - до нього тягнули всі: і діти, і дорослі. Зустріч із Тадзіо немовби пробудила героя від тривалого сну. Він зрозумів, що краса реального життя - неперевершена цінність світу, без неї мистецтво втратив свій смисл, а світ постав сірим і безбарвним.

Знайомство із Тадзіо (хоча це не можна назвати повною мірою знайомством - Ашенбах і хлопчик навіть ніколи не розмовляли один із одним) змусило героя переоцінити свій життєвий і творчий шлях. Густав усвідомив, що не він став справжнім переможцем, незважаючи на славу, а Тадзіо з його життєдайною силою, оптимізмом, енергією. З цього моменту на перший план у новелі вийшов хлопчик, за яким митець визнав право бути своїм вчителем.

Спостерігаючи фрагменти буденного життя підлітка, Ашенбах відчув нарешті справжню радість і повноту буття - як людина і як письменник. До нього прийшло мистецьке щастя - "думка, що переходить у почуття, і почуття, що переходить у думку". Образ і його прекрасне відображення злилися в одне ціле, і Густаву знову захотілося писати, тільки вже по-новому, не так, як раніше. Він хотів зробити свій стиль подібним до витонченої краси Тадзіо, а творчу манеру - такою ж натхненною, як погляд хлопчика, що завжди сяяв добром, мрією, радістю.

Символічно, що внутрішні відкриття Ашенбаха немовби наповнили і його самого, і навколишній світ чудовими звуками, блискучим світлом, кольоровими картинами. Емоційна тональність оповіді зміниться: замість нудьги й суму з'явилася романтична піднесеність.