Розділ «ЛЕКЦІЯ 8. Англійська література»

Наступний цикл п'єс "Приємні п'єси" одразу увійшли до репертуару театру: "Війна і людина", "Обранець долі", "Кандіда" та ін. Але назва циклу просякнута іронією, драматург продовжив критикувати суспільство. У 1897 р. написана драма "Учень диявола", у 1898 р. - "Цезар і Клеопатра". У 1900 р. ці п'єси побачили світ під заголовком "П'єси для пуритан".

Перше визнання прийшло до Шоу з-за кордону. Важливу роль у цьому відіграв відвенський журналіст Зігфрід Требітч, який переклав п'єси драматурга німецькою мовою. У Відні завдяки цьому була поставлена п'єса "Учень диявола", а в Берліні - "Зброя і людина". Після цього драматургія Б. Шоу набула популярності на всьому європейському континенті і в США.

Письменник привернув увагу публіки не лише як талановитий драматург, а й як неординарна особистість. Люди, що були з ним знайомі, стверджували, що спілкуватися з ним було просто і напрочуд легко. Його гострий розум і злегка іронічний тон цінували і друзі, і шанувальники, і прихильниці. У 1892 р. зав'язалося тривале листування Шоу з відомою англійською актрисою Елен Террі. Після її смерті в 1928 р. листування було видане. У передмові до нього автор написав: "Елен Террі і я в 90-ті роки обмінялися близько 250 листами. Якась би старомодна гувернантка сказала б, що більшість із них представляють собою пристрасні любовні послання. Проте, хоч ми жили зовсім поряд, ніколи навіть не зустрічалися особисто; єдиний раз я доторкнувся до неї після прем'єри моєї п'єси "Пригоди капітана Брасбаунда", коли поцілував їй руку. На мою думку, залицяння на папері - найприємніші з усіх видів залицянь, оскільки можуть тривати досить довго".

У 1913 р. написана п'єса "Пігмаліон", у якій за допомогою давньогрецького міфу про скульптора Пігмаліона і його статую Галатею, Б. Шоу показав можливість "духовного оживлення людини" засобами мистецтва слова та високої культури.

У період між двома Світовими війнами митець створив цілу низку нових п'єс, серед яких визначними стали: "Дім, де розбиваються серця" (1917), "Назад до Ма-фусаїла" (1929), "Свята Жанна" (1924), "Візок із яблуками" (1929), "На мілині" (1933), "У золоті дні доброго короля Карла" (1938). Письменник звернувся не лише до жанру комедії, а й реалістичної драми та історичної трагедії. Він заглибився у проблеми людського світогляду, розвитку інтелекту, духовної культури. У 1925 р. шведська Академія присудила Бернарду Шоу Нобелівську премію з літератури. Проте він пожартував з цього приводу: "Припускаю, що премію мені присудили за вдячність, що я полегшив у 1925 році ситуацію всього світу, нічого не опублікувавши цього року". Він подякував за честь, яку йому надали, проте відмовився від грошей, пояснивши тим, що гроші для нього - це "рятувальне коло, що кинули плавцю, який щасливо дістався берега".

В останні роки життя драматург написав "16 нарисів про себе", п'єси, ряд сцен під загальним заголовком "Хитроудрі байки" (1948) і лялькову п'єсу "Шекс проти Шо" (1949).

Він завжди дотримувався власних принципів у письменницькій справі і зізнавався: "Завжди потрібно перевершити вашу ідею так, щоб змусити людей прислухатися, а також налякати так, щоб вони почали діяти. Я завжди усвідомлено поводився саме так".