Розділ «ЗАНЯТТЯ 3. Процес вивільнення людської свідомості з-під влади церковно-аскетичних догм, пробудження третього стану у романі В. Гюго "Собор Паризької Богоматері"»

Любов до красеня Феба не принесла їй щастя, а, навпаки, привела до шибениці, хоча Есмеральда довірлива, природна і прямодушна у своєму коханні, вірна і віддана. Але для Феба вона лише тимчасова розвага. Лише перед смертю судилося дівчині зустрітись із матір'ю. Мур і грати розділяли їх. Але мати, як справжня левиця, розірвала їх і нарешті змогла приголубити й обійняти своє дитя, а потім жорстоко відбивати його у сторожі. Есмеральді долею судилося вмерти.

Квазімодо - вигаданий романтичний герой з народу, потворна, жахлива зовні людина, горбань, дзвонар Собору. Скільки ж нещасть випало на долю однієї людини! Сирота від народження був кривим, горбатим і кульгавим. Підібрав і виховав його Клод Фролло, але не добро керувало ним, церковнику був потрібний слухняний прислужник, вірний, як пес, який міг би зробити для нього все, що завгодно.

Квазімодо, скалічений та спотворений долею, став дзвонарем Собору, його живою душею. Він жив самотньо під дахом споруди і нагадував мармурових химер, що прикрашали собор. Квазімодо краще за всіх розумів музику дзвонів. Потім він став глухим і майже німим. І душа його застигла. Така потворність відштовхнула його від людей, серед яких він відчував себе затаврованим.

Уперше почала танути багатостраждальна душа, коли Есмеральда подала йому напитись, вона відгукнулась на добро. Потвора Квазімодо покохав красуню за доброту і щирість. Звір зовні, Квазімодо - справжній ангел у душі. Внутрішня душевна краса героя виявилась у вірності, вдячності та відданості Есмеральді. Проста щира душа Квазімодо розквітла назустріч доброті і коханню. Але Квазімодо не зміг розібратися у тому, чому стихійний рух народу дійшов стін Собору, а тому бився на самоті, і, не бажаючи того, сприяв загибелі дівчини. Натовп хотів звільнити Есмеральду.

Вбив Квазімодо і свого господаря, адже зрозумів, що саме архідиякон винен у загибелі Есмеральди. Квазімодо зкинув його із собору.

Справжнім носієм зла та ненависті до людей у романі був Клод Фролло, людина трагічної і складної долі. Якщо Квазімодо лякав нас зовнішньою потворністю, то Клод Фролло викликав жах пристрастями своєї душі. Це справжній демон у сутані.

Батьки ще з дитинства визначили його долю: він повинен був стати священиком. Свої юнацькі роки провів у духовному коледжі, де наполегливо вчився, присвятивши себе церкві та науці. Під час епідемії чуми загинули його батьки, залишився його брат-немовля, якого Клод дуже любив, він єдиний ще пробуджував у душі юнака зв'язок із людським життям. Саме тому Клод Фролло і взяв собі на виховання Квазімодо, бо уявив, що на його місці міг би бути Жан. Ще жили у його душі якісь людяні почуття.

Але під впливом фанатичної релігійної віри, схоластичної науки, розчарування в браті, який зв'язався зі злочинцями з Двору Чудес, архідиякон став жорстоким, суворим, самотнім. Проте в його хворобливій душі спалахнула хвороблива пристрасть до красуні Есмеральди, демонічна пристрасть, яка згубила не тільки ні в чому не повинну дівчину, а й повну мороку душу священика. Охоплений хворобливою пристрастю, він дійшов до заперечення Бога. Він вважає, що кохання, яке породило в нормальної людини лише добро, - "щось жахливе".

Клод Фролло - один із найжорстокіших і найтрагічніших характерів роману, а тому автор невипадково змусив його прийняти смерть у жахливих муках: архідиякон висів над безоднею, зачепившись рясою, і помирає повільно.

Романтичні герої В.Гюго - бунтарі, вони не скорилися долі, не споглядали життя, вони шукали його сенс... вони жили. Але, на жаль, їхні пошуки марні. їхнє життя - це фрески "Собору Паризької Богоматері" В.Гюго.

Багато місця в романі В.Гюго відведено роздумам про людське суспільство, про народ-натовп, про особистість. Гюго порівнював середньовічний натовп із дитиною (то очікував вистави, то розпалював нетерплячими криками, то в гніві натовп готовий був роздерти сторожу, то гнів змінювався зацікавленим мовчанням). Але дитина-натовп могла бути дуже жорстокою (пригадаймо суд і покарання Квазімодо). В.Гюго зобразив стихійність людей Середньовіччя. І все ж не всі в романі піддаються цій магії загального. Не натовпом, а особистістю стала 16-річна дівчина Есмеральда, яка подала Квазімодо напитись.

Основний художній засіб, який використав письменник для розкриття сюжетної основи роману - антитеза, протиставлення жахливого і прекрасного. Антитеза: народ і королівська влада; герої: Есмеральда і Квазімодо, Квазімодо і Феб, Есмеральда і Клод Фролло. Антитеза в антитезі: протиставлення зовнішності внутрішнього світу людини: Феб, Квазімодо, Людовік XI.