Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Але й з усіма сими реверансами послів не зразу допущено до самого Потоцкого. З початку приймав їх Кисіль, “за позволеннєм і дорученнєм” гетьмана, і в тім стилю наївної пів-орієнтальної дипльоматії, що характеризує однаково і польську і українську сторону, по своїм миролюбнім листі взяв тепер-коли вдалось переговори завязати, тон дуже гострий. Виясняв, що Потоцкий не може їх прийняти (як король під Берестечком), козаки мусять доказати наперед свою добру волю: або віддати живим Хмельницького і цілком здатися на ласку королівську, або побити Татар, що з ними, а всіх мурз віддати Полякам. По такім вступі-на котрий козацькі посли мусіли, очевидно, відповідати звичайними смиренними фразами, як у таких обставинах водилося, — другого дня допущено їх перед Потоцкого, в ефектній військовій обстанові: “саме під той час коли військо сідало на коней і вся воєнна музика веселе і голосне ехо видавала”. Посли упали до ніг гетьмана і подали йому лист Хмельницького. Потоцкий прочитавши почав їм вичисляти всі козацькі злочини-“особливо ту нещирість, що Хмельницький по Орду післав, а вони тут по милосердє приїздять”. “Через те я Хмельницькому відписати не можу, бо не узнаю його за гетьмана вашого, коли він підніс руку на його кор. мил., тільки до вас напишу, що маю в одній руці доручений королем меч, а в другій милосердє, вибирайте собі що хочете. Бо я не можу приступити з вами до трактатів инакше, тільки по тім як ви одно з тих двох учините, що вам п. воєвода київський моїм іменем напише. Маєте часу на опамятаннє три дні-до середи: (коли не зробите) зараз я з литовським військом наступлю і кров християнська мусить пролитися. Бога сил небесних беремо в поміч, щоб він нам допоміг. Не покладаємося на сили і міць війська королівського, тільки на саму справу нашу, що вона знайде у Бога поміч”. Так переказує сю пишну промову дневник, і додає, що по тім зараз оден з послів (Каторжний) спішно поїхав “на Русаву” з шл. Нагорецким, післаним з польської сторони, а другого посла затримано в польськім обозі як закладника, замісць сього Нагорецкого [987].

Козацький наступ на Київ, друга депутація, 6 вересня, козацька бльокада, Маховский у Хмельницького, комісари в Білій Церкві, козацький бунт, поворот комісарів, розірваннє переговорів, польський наступ на Білу Церкву 22 вересня 1651.

Поки се посольство їздило, переведено нарешті заходи коло сполучення з литовською армією. Радивил і його штаб, мовляли вони, вичерпавши всі арґументи за своїм операційним пляном і не можучи переконати “панів коронних” в недорічности їх пляну, кінець кінцем махнули рукою і згодилися зійтися з польським військом під Васильковом кидаючи Дніпро на будь що будь [988]. Після безконечної конференції 3 вересня, Радивил оповістив, що вже рушив своїх людей на сполученнє з польним військом. Другого дня під Васильковом його штаб з'їхався з польським-оба гетьмани Потоцкій і Каліновский, стрічали його “з великим блеском військовим”, а за сим вирушили сюди і литовські частини з Київа.

Але в сім моменті, в ночи з 4 на 5 вересня, використовуючи сей вихід, козацьке військо повело комбінований наступ на литовські частини під Київом: від Десни човнами, і від суходолу, від київського корпусу, що стояв під проводом полковника Антона під Трипіллєм, пішли значні козацькі сили, щоб несподіваним нападом захопити литовські байдаки і погромити Радивилове військо в момент, коли воно мало вирушити з Київа. Досить се було несвоєчасно-в хвилі коли польський парляментер сидів в козацькім таборі, а козацький в польськім. Можливо, що такий плян атаковання литовського війська в момент коли воно виходитиме з Київа, і його звязок з дніпровою фльотилією ослабне, був вироблений давніш, і тепер був виконаний автоматично, без звязку з переговорами. В кожнім разі така розбіжність сталася, серед переговорів вийшов серйозний оружний конфлікт.

Але козацька операція не повелася: полудневий козацький корпус в самих початках, недалеко Трипілля під Підгірцями, наскочив на польську чату, що стояла під проводом Каліновского в трьох милях від Василькова, і Каліновский сильно погромив його. Польський дневник, можливо що перебільшуючи, пише, що з 7 тис. козаків полягло три тисячі, і в польські руки впало чимало. З допитів бранців вияснився плян комбінованого наступу на Київ, і Радивил поспішив остерегти своє військо щоб стереглося в Київі нападу з Дніпра. Козаки під той час дійсно підступили від Микольського манастиря Дніпром і захопили вже частину литовських байдаків, але Коморовский, що заступав Радивша по його виїзді, ще встиг поспіти вчас, щоб її відбити. Поки наспіло польське військо, послане в поміч від Потоцкого, Литовці вже упоралися з сим наступом. Але їx Дніпрову фльотилію козаки таки добре урвали. Тут і пішла певно в воду найбільша частина київської добичи: мабуть мало що зісталось Литовцям, і так само небогато дісталось козакам [989].

Ся невчасна конфузія одначе не перервала переговорів. Правда, під першим вражіннєм козацького наступу на воєнній раді, що відбулася 6 вересня під проводом всіх трьох гетьманів (Потоцкого, Каліновского і Радивила) перемогли прихильники війни-Радивил і Каліновский в тім числі. Війську з парадою проголошено похід на другий день просто на головний козацький табор, на Русаву, так як Потоцкий грозив козакам. Але що заразом прийшли відомости про наступ на Київ з Десни, то очевидно, похід прийшлось відложити до його ліквідації. А вечером 8 вересня зявився знов Каторжний з Нагорецким, і з другим старшим послом Андрієм Кулькою; вони привезли нового листа Хмельницького з перепросинами, і так як би нічого не сталось, переговори відновилися з того місця, на якім стали 4 вересня.

Послів затримано на якийсь час у Кисіля-поки можна буде урядити парадну авдієнцію. Гетьмани і комісари засіли в наметі Потоцкого, і тоді введено перед них послів. Вони “впали до ніг” гетьманів, і Кулька як старший оголосив мету посольства-просити ласки і милосердя; визначнішим особам-Радивилові, Маркові Собєскому й ин. вони доручили окремі листи “з особливим засвідченнєм своєї покори”. Їх запевняли в щирім бажанню довести до кінця переговори, і Хмельницький просив вислати до них якогось “розумного чоловіка”, щоб він разом з Виговським обговорив умови замирення. На параді, що відбулася другого дня, польська старшина постановила прийняти пропозицію і повести переговори, ставлячи головним завданнєм розвести козаків з Татарами: призвести до того, щоб козаки їх побили або що.

От як поясняв се Потоцкий в своїй реляції канцлєрові:

Після того як п. воєвода чернигівський (Каліновский) погромив козацький табор, що йшов під Київ з таким умислом аби перешкодити сполученню литовських військ з коронними, Хмель прислав до мене і до всіх й. м. п. комісарів писаннє з проханнєм милосердя і з заявою, що він хоче зістатися вірним підданим й.к.м. З огляду на таке його писаннє вчинив я раду, що робити? Чи йти против Хмеля і укріпити його в союзі з поганами, чи показати йому милосердє і згодою загасити шкідливу внутрішню війну? Однодушне рішеннє всіх ї. м. стало на тім, щоб пробувати з ним згоди. Тому насамперед вчинено з ним перемирє на кілька день [990].

На переговори з польської сторони вибрано Маховского (того самого, що потім розстріляв того самого Виговського, з котрим тепер вів переговори). Посли присягою забезпечили йому незайманність, і він виїхав з ними до козацького обозу, того ж 9 вересня, з тим щоб третього дня повернутися назад з конкретними пунктами умови [991].

Польське військо за сей час пересунулося з-під Василькова під Копачів, потім під Германівку, під Красне, шукаючи кращої води, здоровшого повітря, а головно нових запасів поживи для війська, що знову почало дуже терпіти від недостатків і хороб.

Становище його ставало все більше критичним і небезпечним, з тим як шукаючи вигідніших і богатших поживою становищ воно все далі й далі заглублювалося в козацьку територію. Паволоч, ся операційна база, була захоплена наново козаками, що вирубали розложених там Поляків, а відділ Собєского, що тримав залогу, мусів уступитися до Котельні, ближче до Житомира. Хвастів теж був захоплений якимсь козацьким відділом, що вирубав тут богато польської челяди.

Під Київом литовському війську також все більше давалися в знаки козацькі напади. Хмельницький, що правда, проголосив замиреннє і розіслав від себе козаків, наказуючи припиняти облогу литовського війська під Любечом і Лоєвим; литовське військо після того рушило з Київа до коронного табору, і 13 вересня стало разом з ним під Германівкою. Але козацька бльокада далі відчувалася в повній мірі; “з усіх сторін, ми оточені неприятелем”, записує дневник [992]. А в перспективі прихід великої Орди загрожував повною безрадністю. Тим пояснюється велика податливість польської сторони на козацькі жадання, що стояла в різкій суперечности з гнівними і зневажливими жестами в поводженню: як то часто бувало в тих польсько-українських відносинах, як раз сі жести покривали дійсну слабість і безрадність.

“Пп. гетьмани бачучи, як сильно підірване військо Річипосполитої безнастанними бійками з неприятелем і недостатком живности, — а неприятелеві підходять все нові підмоги від козаків і Орди, так що всі дороги нашим загорожено, і помочи ні звідки було сподіватись, — вживали всіх способів, щоб з тим неприятелем дійти замирення хоч шаблею, хоч почесною умовою. І він ніби показував до того охоту-але не упускав ніякої оказії, яка йому траплялася на нищеннє нашого війська”, — характеризує сю ситуацію Освєнцім (369).

Пізно ввечері 13 вересня повернувся від Хмельницького Маховский з двома козацькими послами: крім попереднього Кульки приїхав ще вищий достойник-дневник називає його: “Одинець, суддя війська Запорозького” (в дійсности був він суддею черкаським). Дневник доволі широко записує звідомленнє Маховского про розмови, які велися з ним в козацькім таборі, і за недостачею звідомлень з козацької сторони [993] я виберу з нього все інтересніше:

“Оповідав п. Маховский, як його трактовано там-досить поважно і пристойно, і які розмови й жарти були з обох сторін: про невірність Орди і про берестецьку битву-яким страшним зробила вона імя королівське, і про богато инших річей, котрі довго було-б переказувати. Між иншим сама чернь признавала, що під Берестечком сильніша була одна куля королівська, як сто козацьких, так що як у пятницю почали з гармат бити, “так ми ледво в землю не запалися”. Як хан соромно утік-хоч Магометом присягався назад вернутись. Хмельницький жартуючи радив, аби пан краківський оженився-“так як я зробив: скорше буде тоді спокій, бо і він і я будемо скучати за жінками, а поки будемо вдівцями, більше будемо воювати ніж у спокою сидіти”

Коли віддавав він (Маховський) лист від комісарів, Хмельницький був дуже збентежений, що п. комісари не дали йому титулу гетьманського і зблід і дуже збентежився, а Джеджалий полковник зараз почав сваритися і кричати: “То не годиться-уймам титулу гетьманського добродієві нашому!” Але п. Маховский відповів на те раціями і прикладами так, що всі замовкли й з піднесеними ухами слухали того листу.

По перечитанню Маховский сам на сам, без свідків став намовляти Хмельницького, щоб з Ордою розійшовся, але той відзивався ухильчиво і непевно, обіцяючи разом з Ордою йти на Турків. Три години спорилися про Орду, і Маховский, бачучи, що не переконати йому Хмельницького, вже кілька разів поривався їхати не кінчаючи справи. Але Виговський затримав його і знов він зо три години спорився про се. Маховский запевняв йому ласку королівську і реституцію його чести на соймі, коли б він привів Хмельницького до війни з Татарами, — бо Виговський панує над серцем і розумом Хмельницького, і керує ним як батько сином. Отже Виговський замкнувся з Хмельницьким і так довго силкувався привести його до кращої гадки, аж до сварки між ними прийшло, і вже Виговський розгнівавшися пустився йти, але Хмельницький упросив його вернутись, — одначе ся умова, щоб Татар побито, не могла бути сповнена.

Маховского наново запросили до намету Хмельницького і перейшли до другого жадання: щоб сам Хмельницький з Виговським ставились до польсьского обозу для переговорів, положившися на польське слово. Вони мабуть і згодилися б на се, але чернь ніяк на се не призволяла ані полковники, вимовляючим тим, що мовляв-“боїмось аби не зісталися в лядськім війську, як Криса під Берестечком”. Коли ж Маховский ніяк не хотів відступати від тієї вимоги, Виговський просто навколішках просив його, щоб з'їзд комісарів з козацькими депутатами відбувся в Білій Церкві-бо і в полю не могли обіцяти безпечного з'їзду, вважаючи на своєвільну Орду. А для забезпечення комісарів Хмельницький з усіми полковниками, на коліна впавши, піднісши пальці, присяг, що вірність і право міжнароднє будуть заховані.

Були там ще великі діскусії-про забезпеченнє перемиря, про число Запорозького війська, але того нема що виписувати, бо ніякого рішення в тім не було: Маховский з усім відкликався до комісарів, і в присутности їх усіх зложив тепер оту реляцію [994].

Вислухавши сю реляцію комісари довго радили, що робити. По довгих суперечках ухвалили вволити волю козаків: вислати до Білої Церкви чотирьох комісарів-воєводу Кисіля і підсудка браславського з польської сторони і воєводу Глібовича та стольника Ґонсєвского з литовської. Вироблено для них 24 пункти для будучого трактату, і рішено 16 вересня виправити їх в супроводі 500 драґонів і двох полків, що мали їх провести до Білої Церкви, а драґони-зістатися при них в Білій Церкві. Підчас сих нарад прийшов лист від Хмельницького, з подякою комісарам, що вони згодилися приїхати до Білої Церкви, і з обіцянкою прислати туди Виговського і полковників на переговори.