Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

14 липня шляхта рушила до дому, король з наємним військом-страшенно втомленим, незаплаченим і невдоволеним, рушив щоб іти на Україну. Але серед нечуваної негоди, що до решти зіпсувала дороги і переправи, він за три дні дійшов тільки до Ікви, і на сій недовгій дорозі розгубив все своє завзяттє. Нарешті хотів пройти принаймні до Кремінця, щоб тут зробити останній перегляд війську, але кінець кінцем негода відібрала йому і сю решту енерґії. Коли Вишневецький настав на нього, щоб він далі йшов на Україну, король різко нагадав, як то він за Пляшову не хотів іти менш як з 15 тис., а тепер з половиною того війська висилає на Україну його, короля. Здав усе військо на Потоцкого-не вважаючи на ріжні нарікання що підносилися на нього, і наказавши йти на Вкраїну, сам лишив військо 17 липня в поїхав на Броди до Львова, а відти до Варшави-святкувати свої тріумфи над козаками [950]. За ним і з ним пороз'їздилися й ріжні маґнати. Військо, що мало виносити коло 30 тис., фактично зменшилося до яких 12 тис. наємного, з додатком невеликого числа “волюнтаріїв”. Було в тім кілька маґнатів-особливо важну ролю з своїм корпусом відограв Вишневецький, завзявшися довести до кінця знищеннє козаків, тому що се було для нього не тільки питаннєм чести, а й “фортуни”-бо вся лежала за Дніпром, в козацьких руках [951].

Поволі посунулась, ся зголодніла, стомлена до краю і невдоволена всім пережитим і перебаченим решта польської армії спустошеним і непрохідним волинсько-подільським пограниччєм, даремно шукаючи менше спустошених місць. “Ані міст, ані сіл, тільки поле і попіл; ні людей ні живих звірят-хіба птаство в повітрі”, пише участник 1 серпня [952].

“Страшна пустиня всюди”-пише він три дні пізніше. “В страшнім і невимовнім голоді, під неустанними дощами, що неустанно ллють по 5, по 6 день, заледве по чверть милі (на день) комонником поступаємо-змізеровані, хорі, голодні. Піхоти вже з половину і більше відпало, останок іде-наче які сухі мумії; а стерво кінське їдять не тільки печене, а й сирове-чого я як жив іще не бачив”.

За 18 день пройшли від Ікви до Любара не стрічаючи ніякої перешкоди і несучи з собою останню руїну сій нещасній країні, і без того знищеній піврічними, майже постоями і пересуваннями війська. Особливо бушував передовий полк, зложений головно з охотника, “що претендував собі на всякі вільності і нагорожав собі платню, котрої не діставав від Річипосполитої, великим пустошеннєм краю, котрим ішли” [953] Утримати дисціпліну в сих обставинах було неможливо; роз'їзди заривали що могли не дбаючи про накази і заборони. “Краще голови тратити ніж марно в обозі помирати з голоду”, казали вони на всі пригадки про кару. А за ними властивому війську, що для лекшого провіянтування йшло трьома паралєльними кольонами, мало що лишалося-хіба збирати в полі полудостигле збіже. Його пражили на огні й їли, і се була майже одинока пожива, коли не рахувати тої кінської падлини-котру навіть цілком гнилу з болота витягали. Сила народу мерло, особливо між пішим військом. “Кладуться по дорогах і пухнуть”. “З голоду, холоду і дощу на очах наших впади з коней і померли”; “не тільки піхоти або пахолків, але й самого товариства сила померла-через тяжку непогоду і нужду”. На півтори тисячі німецької піхоти померло і повтікало, доносив Потоцкий королеві, і просив нових контінґентів для продовження походу. Бо дрібні відділи, споряджені на гроші воєводств, потроху таки прибували, і військо сподівалося добившися до Київщини, там дійти кращих умов [954].

4 серпня-коли Радивил вступав до Київа, передові полки Корони сяк так дісталися до Любара-границі Київського воєводства, першого неспаленого міста, котре їм довелося побачити. В днях 5-10 ціле військо розташувалося в поріччю Раставиці, на київськім пограниччу, облишенім Козаччиною. Орієнтувались на полудневу Київщину і обминали північну, виголоджену литовськими роз'їздами-“щоб не вмерти з голоду”, і в поріччю Раставиці провіянтованнє покращало справді ґрунтовно. “Застали ми тут як обітовану землю, повну збіжа і пасік”, записує обозовий дневник [955]. Але з того доброго вийшла инша біда: військо кинулося в нестримане грабуваннє, мародерство і хуліганське нищеннє тутешнього добра, — не тільки вся та “люзьна челядь”, обозова служба, але й шановне “товариство”. “Сама Паволоч могла чотири такі війська виживити, а вони її самі вирабували: дісталось і коморам, а найбільше жаль напитку: в одній пивниці 24 бочок вина розрубали, не мігши випити, а по инших стільки медів, горілок попсовано, що й кінця й лічби нема, — а ми тепер в тій спеці жаждемо без напитку”, нарікає автор дневника. На обтяжений такою здобичею під'їзд напали козаки й порядно погромили, чимало й “порядних кавалєрів” наложило головою. Коли подійшли до Ружина, пахолики кинулися наперед до міста, “повного старого збіжжа і всякої иншої живности, пива й меду”, і почали розбивати комори-поки військо під сильним дощем і громами переходило лихий і довгий міст. “Воєвода браславський кинувся як найскорше вперед з знаком гетьманським: застав збіжже розсипане, пивниці відбиті, улії порозбивані, а до замку, де була найбільша й найцінніша частина майна хлопів, пахолики під проводом одного монаха штурмують, а було й товариство між ними. Скочив (воєвода) до першого-дісталось буздиганом одному й другому, а одному товаришеві так що вже хліб не їстиме. Двох пахоликів-найбільше винних зараз же повішено, инших бито кіями на ринку на очах народу, і таж розігнав сю саранчу п. воєвода” [956].

Роз'їзд висланий Потоцким під Білу Церкву-“сім дуже добрих хоругов, вибраних з усього війська”, вибрався туди також як по безпечну здобичу, з усім придбаним в Паволочи добром, на тяжких возах, і до них поприставало чимало добровольців в таких же приємних намірах. Але в Таборівці над Раставицею несподівано застукав сих здобичників козацький роз'їзд, з 500 Татарами, і поява їх навела такого страху на се вибране польське лицарство, що воно покинувши весь свій обоз і все награблене в околиці добро, без памяти пустилося тікати назад під Паволоч. А козаки з Татарами, гонячи за ними трохи не наїхали на безборонний тутешній польський обоз-коли б не перейняв сю погоню роз'їзд з корпуса Вишневецького. Він розігнав Татар і козаків, але в сім пополоху пропала маса людей, і більш тисячі возів з усяким багацтвом-“будуть ті фанти скоро в Криму, щоб похвалитися здобичею і побідою”, завважає дневник [957].

Отся деморалізація війська, підготована попередньою пасивністю козаків; підчас довгого переходу через Волинь, і довершена сими новими спокусами “обітованої землі”, змусила польську вищу команду кінець кінцем стриматися з дальшим наступом та занятись приведеннєм до ладу свого війська. Тим більше що й тил і ліве крило його попадало де-далі під загрозу від повстання, що розвивалося на Побожу і Подністровю, — головно заходами Богуна, як доносили відомости, що приходили з ріжних сторін.

Браславська шляхта прислала свого уповаженого, чашника браславського, з колєктивною суплікою до коронного гетьмана, щоб її ратував, бо їх хлопи не пускають до маєтностей, а часом і вбивають, села палять, всі маєтки Каліновского коло Винниці і Браслава попалили, і Богун збирає козацтво “під Правковими лісами” коло Прилуки [958]. Староста камінецький Потоцкий доносив, що подністрянські хлопи ані думають про покору, бунтують-“не хочуть Ляхів ніколи мати панами” і не маючи відомости про Хмельницького збираються вибрати нового гетьмана [959]. В Деребчині (недалеко Шаргорода) зібралось уже кілька тисяч повстанців. В околицях Бару два ватажки Олександренко і Чугай (инакше Чуйко), з ватагою козаків винищили панські двори і шляхту, що сюди була спровадилась, спалили Барський замок і фільварки-виключно до збіжа, що стояло в полі. Чуйко згинув в сій дрібній війні, але Олександренко вів її далі, заложив свій табор під Браїловим і відси розсилав козаків по околиці, в старостві Летичівськім і Літинськім, нищачи шляхту і обсаджуючи старостинські і панські села своїми людьми; рахували тутешнього козацтва на десять тисяч.

“За таким згромадженнєм того гультяйства в сій подільській і в инших сторонах і за приходом немалого числа Татар наше військо, війшовши в сі далекі від своїх краї, опинилось просто як в облозі від неприятеля. Бо він обігнавши і залігши всі гостинці , переправи й дороги, не перепускав ніяких відомостей ні до війська ні з війська, непокоїв частими зачіпками, а ще більше-морив його незносним голодом, не пускаючи ні звідки ніякої живности до війська так що хлопи по селах і містечках тлумлячися з наших раз-у-раз кричали: “Ляхи наших облягли від Дніпра, а наші Ляхів від Висли!”

Гетьман Потоцкий сам думав один час пуститися в малу експедицію на Поділлє для приборкання тамошнього руху. Потім на військовій раді порішено було вислати в поміч Потоцкому-молодшому частину війська та доручити йому пройти до Винниці, приборкуючи сей рух. Проробивши сю екскурсію він з 2000 війська ставився в обозі гетьмана 17 серпня [960].

Отже в сім моменті і в сій ситуації почав настирливо накликати коронних реґіментарів до скоршого сполучення і спільних операцій кн. Радивил, що опанувавши в початках серпня Київ, опинився тут теж в подібній бльокаді як військо коронне [961]. Ще підчас походу коронного війська через Волинь, він обсилав обох гетьманів гарячими листами, щоб вони поспішали на сполученнє під Київ-мовляв спільними силами можна було б осягнути значних результатів. Тепер його поклики ставали все більш “патетичними”, як ми бачили, але його настирливість викликала тільки незадоволеннє в короннім таборі. Добиваючись сполучення, Радивил і його штаб не хотів відходити від Дніпра, доводячи всі небезпечности, які можуть виникнути, як тільки пустити з рук Дніпрову артерію-і дійсно виникли, як потім вони доводили [962]. Але ж і коронному війську приходилося б іти до Дніпра, лишаючи в тилу Білу Церкву, повз козацькі позіції під Білою Церквою і головний табор Хмельницького, розложений на полуднє від Василькова. Се теж було доволі небезпечне, і весь риск операції був на польській стороні, тим часом як Радивил не рискував нічим.

Тому його ради і наставання в таборі Потоцкого викликали міркування мало прихильні. Припускаючи в жаданнях литовського гетьмана деякі реальні і оправдані мотиви, польські начальники в пляні Радивила добачали побіч того і де що з “приватних міркувань”. Відгомони вічного польсько-литовського тертя домішувались, як звичайно, до сих розважувань, і час сходив на воєнних нарадах, пересилках і т. д. “Кн. гетьман литовський відтягається від сполучення з нами з певних причин. То правда, що йому не годиться відступати від Дніпра і своїх байдаків, але єсть в тім і привата-sapienti sat”, завважує кореспондент з обозу 31 серпня, коли стояв уже під Фастовим. Тим більше важили такі міркування, коли польський обоз був ще під Паволочею.

Вважаючи за бажане зійтися з литовським військом, коронний штаб вважав можливим зробити се тільки десь посередині обох позицій. Найближча і найдогідніша дорога з-під Паволочи до Київа провадила вододілом Ірпеня з Росею і Стугною-старим утертим шляхом, котрим тепер проходить залізнична колії. Але тут стояла козацька застава, коло теперішнього Фастівського вузла, на вододілі Камінки (допливу Роси) й Унави (допливу Ірпепя)-в Трилісах (на Камінці) і в Фастові (на Унаві). Розміри її ні нам ані мабуть польському штабові не були докладно звісні, і через те приходилось рахуватися з можливістю серйозної стрічі. Вона була досить небезпечна тому що праве крило було загрожене сильними козацькими силами, скупченими під Білою Церквою, і головним табором Хмельницького, розложеним десь на схід відти, над Узенем та Росавою.

Тому виникали пляни розправитися наперед з Білою Церквою. Але тут можна було застрягти і стягти на себе наступ головного козацького війська, і розправлятися з ним прийшлось би самими польськими силами, бо сюди Радивил певно не відважився б запускатись так далеко від Київа. Розправитися з Хмельницьким скорше ніж пізніше була теж рація-бо кожний день збільшав його сили новими козацькими контінґентами. Але навчений досвідом Потоцкий, очевидно, боявся поставити на карту долю війська, щоб не повторити нового Корсуня [963].

Серед сих міркувань і вагань немало паралізувала активність штабу несподівана хороба кн. Вишневецького, що весь час обстоював можливо енерґійну і безоглядну тактику супроти Козаччини. Після веселої бесіди з иншою старшиною, що зійшлася на воєнну раду в його наметі в неділю 13 серпня н. с., він з смаком поїв огірків, запив медом, з того дістав дісептерію, і прохорувавши тиждень помер тут же в Паволочи 20 серпня н. с. Військо було страшно вражене і збентежене таким мізерним кінцем найбільш популярного з своїх провідників. Виступ з табору, призначений на понеділок 21 серпня, ще раз відложено, щоб урочисто відправити похорон всім військом. 22 серпня з найбільшою парадою тіло Яреми випроваджено в дорогу, до його резіденції, і другого дня військо виступило в похід [964].

Пішли на Триліси-Фастів, то значить-взяв перевагу проєкт сполучення з литовським військом. Дневники не наводять міркувань, які дали перевагу сьому плянові, бо лист писаний з обозу як раз 23 серпня говорить навпаки про рішеннє йти головними силами на Білу Церкву, а під Фастів післати роз'їзд. До Білої Церкви післано тільки гетьманського універсала, з закликом до піддання і замирення-чи з серйозним заміром спробувати настрою тамошньої залоги, чи для покриття пляну наступу [965].

Може бути, плян наступу на Білу Церкву в останній хвилі відкинуто під впливом. цитованого вище листу Радивила, 17 чи 18 серпня, з повідомленнєм про побіду над козаками і з закликом до спільних операцій. Він був принесений Потоцкому 22 серпня і з нових міркувань над пляном Радивила і пляном наступу на Білу Церкву могло вийти рішеннє йти на Фастів.

23 серпня військо рушило під Триліси і ставши в милі під містечком, вислало наперед вибраний з усіх полків відділ під проводом польного писаря Пшіємского, котрий може й був автором сього стратеґічного пляну. В містечку, як потім виявилося, була невелика козацька залога під проводом сотника Богдана, прислана білоцерківським полковником, в скількости 600 козаків, до котрих прилучилася певна “кількість повстанців з околиці. Твердо покладаючись на обіцяну поміч від гетьмана, ся горстка українського війська, і з нею вся місцева людність, яка замкнулася разом з нею перед наближеннєм польського війська, виявила незвичайне завзяттє і високий героїзм. Коли воєвода Кисіль, державець сеї маєтности, вислав до тутешнього міщанства своїх післанців, закликаючи до послуху і покори, людність прийняла їх зневажливо і глузливо. Коли передові роз'їзди польські, підскочивши під містечко, почали грабувати передміські хутори і пасіки, — люде кричали їм глузуючи: “Ляхи, передавайтесь до нас! Не моріть коней, аби мали чим до Кракова тікати!” Показували їм зади і ріжними иншими способами з них глузували, а заразом обстрілювано їх з малих гармат та гаківниць, що були на замку. Не знаючи сил залоги і з огляду на вечірній час військо спинено, а радо Пшіємский повів наступ з своїм відділом драґонів і кількома пішими ротами та пільною артілєрією. Покладаючись на свою чисельну перевагу, польське військо жваво кинулося на приступ: гарматами розбито палісади, що ними було обведено містечко; пішим штурмом перебуто рів-“хоч сухий, але прикрий і глибокий”, і не вважаючи на завзяту оборону, що потрівала з годину, вибито козаків з містечка. Їx змусили відступити до замку, а потім пішли приступом і на сей замочок, не жалуючи ні своїх, ні тим менше неприятеля.

“Бачучи, що ми не можемо ніяким чином поступити в дальшу Україну, не відкривши собі сього переходу через річку Камінку(!), — бо обминути її нікудою не могли, і не чуючи при тім ніякого прошення про милосердє”, пішли пробоєм: стратили до сотки своїх людей, в тім числі двох капітанів пішого війська, — але за те добилися до замку і дали собі духу над безпомічною людністю. “Не розбирано ні стати ні віку, і хіба який проворніший утік з-під меча жовніра, та й справді трудно було стримати завзяттє в сій пімсті”. Одного з капітанів зарубала якась жінка косарем, — і се дало привід дати собі духу над жінками. Коховский переказує сю подробицю, що якийсь молодик-барабанник, “судячи з мови німець”, зарубав сокирою до тридцяти жінок-повторяючи, що се за жінок поперебралися чоловіки; “зручний був би той різник, що за день тридцять кіз зарізав”, дотепно завважає з сього приводу автор, і пускається в мелянхолійні міркування про нелюдськість війни і жорстокість людського роду, що ні від чого не гине так, як від себе самого:

           Сам оден чоловік може тисячу вибити,