Розділ «Екскурси»

Се була остання спеціальна моноґрафія з норманського становища; по нїй нїхто з норманїстів не здобув ся на енерґію чи на відвагу дати нову рецензію норманської теорії по всїх тих заданих їй ударах. З другого боку нещасливі й ненаукові комбінації деяких антінорманїстів (Іловайского, Забєлїна і самого Ґедеонова), як я вже згадував, діскредітували непомалу й антінорманїзм. Норманїзм був рішучо захитаний в своїх основах, але в результатї справа початків Руси зіставала ся невиясненою. Коли в 1880 р. виступив пок. Ключевский із своїми студіями про початки руської суспільно-полїтичної орґанїзації (Боярская дума древней Руси — статї друковались в Русскій Мысли 1880 р. і увійшли в скороченню в його книгу під тїєю-ж назвою), він сї початки старав ся освітлити незалежно не тільки від норманїзму, але й від лїтописної лєґенди. В моноґрафіях поодиноких земель давньої Руси, що почали виходити в Київі почавши від 1881 р., лїтописна лєґенда або признавала ся непевною або зовсїм відкидалась. Деякі хопились ґотської теориї: її висував, хоч ще дуже обережно, Кунік уже в Каспію (с. 430 і далї).

Хоч Томсен перестерігав заздалегід від ґотської теориї, бо та «тягне за собою неможливу плутанину» (відч. І), вона була на якийсь час, в 1890-х рр., розбудила надії. Проба Будиловича — ширше розвинути й уарґументовати сю теорію на археольоґічнім зїздї 1890 р. була принята з інтересом і надіями (див. напр. справозданнє в К. Старинї 1890, III с. 476 — 7 й ин.). Але сї надії скоро упали, коли дїйсно виступила та «неможлива плутанина», і виявило ся, що самі оборонцї теорії не можуть піти далї дуже неясних натяків. Власне такий характер мав відчит Успенского на IX археольоґічнім зїздї (див. його протоколи в II т. Трудів зїзду) — він давав ще далеко меньше, нїж реферат Будиловича, й інтерес до ґотської теорії, розбуджений Будиловичом, упав зараз. Цїкаво, що обидва реферати не були навіть друковані, і таким чином ґотська теорія не була навіть поставлена в лїтературі[1483] хоч якось докладнїйше.

Дїйсно, вона не могла мати виглядів. Вивід руського імени від ґотського *hrôdh (слава) — ся головна точка, pièce de resistance ґотської теорії, піднесена Куніком і піддержана пізнїйшими ґотистами, стрічаєть ся з безконечними трудностями, як показав Браун в своїй спеціальній студії: Гипотеза проф. Будиловича о готскомъ происхожденіи названія «Русь» (Записки филологическаго общества при петербургскомъ унив.) і потім в книзї Разысканїя въ области гото-словянскихъ отношеній (с. 2 і далї). Він виказав, що імена Hrôdhigutôs — Славно-ґоти, Hródhgotaland — Славноґотія, від яких хочуть вивести те руське імя, історично незвісні, а перехід *hrôdh в Русь противить ся лїнґвїстичним спостереженням[1484]. Васїлєвский в своїй студії про Сурожську лєґенду (Русско-византійскія изслЂдованія — в IX т. ЛЂтописи археографической коммиссіи) попробував був признати кримським Ґотам «всЂ извЂстія о Руси и русскихъ до половини IX віка», але в такій неясній формі, що його гадку приходило ся доперва відгадувати; і дїйсно, дуже трудно припустити, що то дрібні кольонії християнських Ґотів, добре звістних в царгородських кругах, виступали в тих поганських варварах руських походів, не кажучи вже, що нема наименьшого слїду, аби кримські Ґоти носили руське імя.

Потім в иньшій формі і з иньшої сторони попробував підійти до сеї справи звісний нїмецький орієнталїст Маркварт в своїй, богато згадуваній вище книзї: Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge (1903). Лишаючи на боцї проби виводу руського імени від Ґотів, він піднїс ріжні сумнїви (з лїнґвістичного становища) що до виводів руського імени предложених норманїстами і поставив иньшу гіпотезу: грецьке ΄Ρω̃ς; походить від старого імени Герулів Hrôs, що задержало ся мовляв в місцевій традиції і потім пренесене було на скандинавських авантурників. Підставою послужив йому реєстр чорноморських і прикавказьких народів в «Церковній історії» Захарії Ретора, сирійського письменника середини VI віку: тут разом з історичними народами, вибраними з ріжних джерел і уміщеними поруч Алянів, виступають в сусідстві їх, далї в ґлубину края ріжні казкові народи — карли, песиголовці і амазонки, і при тім оповідаєть ся про зносини амозонок з сусіднїм народом Hrôs — «з довгим тілом, ще не має зброї, і конї його не можуть носити, бо має довге тїло (чи довгі кінчини)». Нїмецькі прекладчики сеї історії бачили в сїй назві загальне означеннє, з грецького ‘ήρωες, але Маркварт бачить тут назву народу, від котрої пішло пізнїйше ΄Ρω̃ς, а в самім народї вгадує Герулів. По його думцї велике тїло сього народу і брак кінної їзди вказують на його ґерманське походженнє, а сусїдство з Алянами і Амазонками — на найбільш східнє з чорноморських ґерманських племен — Герулів: назву Hrôs він добачує в Йорданових Розомонах (див. вище с. 144), а пізнїйше, коли зявили ся тут норманські вікінґи (в IX в.), на них перенесено сю герульську назву з огляду на їх подібність до герульських напастників (с. 353 і д.).

Я згадую сю гіпотезу з огляду на авторитетне імя її автора: завдяки сьому авторитетови вона збудила була деякі надії, особливо між людьми, які далї стояли від справи; але від першого дотику критики мусїла вона упасти. Прогалина, з одного боку, між дїйсними. Герулами, що еміґрували відси по гунськім погромі і могли зістати ся хіба в дрібних останках, з другого — між згадкою сирійського письменника і появою ΄Ρω̃ς в IX віцї; непевність самого імени Hrôs і брак всяких доказів його реального істновання; мало правдоподібна можливість перенесення її на вікінґів, які появили ся на днїпровій дорозї, тим часом як Hrôs мали бути в прикавказьких сторонах — все се робить мало правдоподібною сю дуже штучну і складну гіпотезу[1485].

Тому сам Маркварт, очевидно відчуваючії всї слабкі сторони її, вагаєть ся між нею і иньшим припущеннєм — що сї Hrôs VI в. се були скандинавські Руси, які волзькою дорогою мовляв уже тодї могли ходити на азовське побереже — від герульських еміґрантів довідавши ся про сї сторони (sic).

Вивід Руси від Ґотів мабуть замкнений. Ґотська теорія держить ся в значінню гіпотези про особливе значіннє Ґотів в суспільно-полїтичній і культурній еволюції східнього Словянства. Кунік в своїм «Открытім письмі» зазначив був її досить сильно і висловив гадку, що богато слїдів, які виводили ся від Норманів, треба виводити від Ґотів. Але се його «Письмо» не було опублїковане в своїм часї й не могло зробити впливу на ширші круги. Теорію ґотських впливів поставив в 1899 р. наново Браун в згаданій працї: Разысканія въ области гото-слав. отношеній. Заперечуючи вивід Руси від Ґотів, він також признає незвичайний вплив їх на словянську взагалї й спеціально руську культуру й суспільно-полїтичну еволюцію — «ґотську епоху» як один з найважнїйших моментів «въ исторіи до-рюриковскаго періода» (с. 18–21, пор. 335). Але все се автор тільки обіцяв довести, і наперед уже сказати можна, що в його представленню дуже богато і сильно побільшеного. Навіть його учитель і прихильник Весєловский мусїв в своїй — дуже прихильній рецензії його книги (ИзвЂстія рус. яз. 1900, I с. 21 — 2) обмежити розмах свого ученика. Дати Ґотам таку ролю в культурній і полїтичній історії Руси буде ще тяжше, нїж було з Норманами, і надїї норманїстів, що від Ґотів можна буде вивести все те, що не удало ся вивести від Норманів, ледво чи здїйснять ся.

Зрештою разом з упадком ґотської теорії Руси ми помічаємо в останнїх часах нове оживленнє норманїзму. Ряд праць що вийшли в сих роках, роблять таке вражіннє. Розумію Разысканія Брауна і його меньші роботу (особливо Фріандъ и Шимонъ сыновья варяжскаго князя Африкана, ИзвЂстія отд. рус. яз. 1902); Ст. Рожнєцкого (ученика проф. Томсена) Perun und Thor (Archiv für sl. Phil. 1901), де автор дає ревізію норманської теорії, і новійшу студію Изъ исторіи Кіева и ДнЂпра въ былевомъ эпосЂ (1911); публікації Вестберґа, навіяні впливами Куніка — Ibrahim’s-ibn-Jakub’s Reisebericht (Mémoires de l’Academie 1898), теж в новім виданню п. т. Коментарій на записку Ибр. ибн-Якуба, 1903, Beiträge zur Klärung orientalischen Quellen über Osteuropa (Mémoires 1899), Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ (Ж. М. Н. П. 1908); ак. Шахматова Сказаніе о призваніи Варяговъ (Изв. отд. рус. яз. 1904), й ин. Коли додати ще працї иньших дослїдників, що вийшли в тім-же часї й принагідно також підчеркують норманські погляди досить сильно (як Ламанского про Кирила й Методія, Халанского про традицію про Олега й ин.), то се справдї складаєть ся на образ відродження норманства, яке можна-б назвати неонорманїзмом. При тім сих нових дослїдників, що виступили під сим знаком, характеризує нераз велике норманське завзятє. Браун, відкидаючи ґотську теорію, проголошує норманську теорію безсумнївним фактом, аксіомою. Рожнецкий жалує, що норманїсти попустили поле битви антінорманїстам і зазначає точки до дальшої роботи в дусї крайнього норманїзму. Вестберґ, меньше обережний нїж його учитель Кунік, безпардонно викидає ті свідоцтва, які норманїстам ненаручні, або підставляє північну, скандинавську Русь замість полудневої — нпр. оголошує за пізнїйшу ґльосу згадку Русинів у ібн-Хордадбега, бачить Балтийське море в Руськім морі Масуді, скандинавських пиратів в звістцї ібн-Хаукаля про погром Болгара і Хозара (Beiträge). Піппінґ і за ним Корф воскрешують старі погляди Круга на широке розповсюдненнє скандинавської мови навіть в глухих деревских лїсах, і т. д.

Сей норманський запал, се канонїзованнє лїтописної традиції й варязької доктрини не віщує науцї нїчого доброго. З такою канонїзацією неможливий плодотворний науковий поступ. 1875 р., пишучи про Βαργγομαχι-ю, як він її назвав, Кунік гірко згадував про зроблені норманїстам закиди, що норманська теорія тяжко зашкодила науцї руської історії (Каспій с. 461). Але як неважне обвинуваченнє норманїстів в «нїмецькій їнтризї», так справедливий сей закид про шкідливість норманїзму. «Проста, ясна» норманська лєґенда закривала початки суспільно-полїтичного житя, Русь перед 862 р., здіймала з історика обовязок шукати слїдів суспільної еволюциї в самім народї, бо історія розпочиналась «від порожнього місця» — від приходу Норманів. Справедливо писав Ґедеонов (Варяги и Русь I с. VI): «чи міг хто приступити до многотрудного студіовання, хоч би з словянського погляду, мови, правних прикмет релїґійних віровань і т. и. в трактатах Олега, Ігоря, Святослава, коли в його за плечима мара норманїзму товче: «трактати — скандинавська прикмета, писані вони по грецьки й шведськи; формула: «мы отъ рода русскаго» значить: «ми з роду Шведи»; Перун і Велес — се скандинавські Тор і Один». Хочете ви знати про стрій, броню — підсувають норманські килими Бає, хочете про побут, релігію — скандинавські саґи». Лїтописна лєґенда ставала чистим прокрустовим ложем для фактів нашої початкової істориї: Шлєцер положив своє veto на Аскольдову Русь; Амастридська і Сурозька лєґенди пересовувались наперед, бо яка-ж могла бути Русь на Чорнім морю перед 860 р., а найобєктивнїйший і найсолїднїйший з норманїстів Кунік в своїх посмертних працях кладе натиск на те, що до Аскольда словянська Русь не могла плавати, бо належала до водобоязьких!

Калїченнє йшло глубше, в саму основу. Історія Руси, починаючи ся з такого нечуваного початку, від кореня відріжняла ся від історії иньших народів; загально-людські закони еволюції не могли прикладатись до неї, як то виразно заявив Поґодін в передмові до своєї книги «Древняя русская исторія»; виникла словянофильска теорія про виреченнє полїтичних прав і брак боротьби в історії Руси, теорії відвічної пасивности словянського елєменту і потреби чужих творчих елєментів для нього. З сього погляду неґативний результат попередньої полєміки — діскредитованнє норманської лєґенди, має своє значіннє. Може кождий приймати на віру чи не приймати лїтописну лєґенду, але не може будувати виключно на сїй основі, мусить шукати глубших основ в самім народї, в фактах побуту, права, культури і т. и. и. Апріорне канонїзованнє варязької доктрини стає важким кроком назад.

Оглянувши історію норманської теорії, зведїм до купи й перегляньмо головні підвалини її. Почнемо від історичних доказів.

Під 839 р. продовженнє Бертинських анналїв (автором його уважають Пруденція Ґалїндо, еп. Труа, † 861), французька урядова двірська лїтопись, оповідає, як ми вже знаємо[1486], про прихід до Людвика Побожного, в Інґельгайм, послів що «звали себе чи свій нарід Русию» й прийшли були до Теофіля від свого короля, «призвищем хакана» — misit etiam cum eisdem quosdam, qui se, id est gentem suam Rhos vocari dicebant, quos rex illorum, chacanus vocabulo, ad se (Теофіля) amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat. Теофіль просив Людвика переслати їх від себе в їх краї, бо дорога, котрою прибули вони до Теофіля, ішла «серед варварських, незвичайно диких і великих народів», і Теофіль бояв ся їх посилати назад тією дорогою. Людовик, розпитуючи сих послів Руси, довідав ся, що вони з роду Шведи (quorum adventus causam Imperator diligentius investigans, comperit eos gentis esse Sueonum), і впав на гадку, що то може шпигуни (Франция тодї терпіла від Норманів), тому задержав їх у себе, щоб довідати ся, чи дїйсно вони не мали злих намірів[1487].

Ширший коментар до сього тексту у Куніка Berufung II. 197 sq., Ґедеонова II розд. XVIII, Томсена відч. II, далї: Gutzeit Die Nachricht über die Rhos des Jahres 839, 1882, і йогож Untersuchungen über Gegenstände der ältesten Geschichte Russlands, 1890, Успенского Патр. Іоаннъ VII Грамматикъ и Русь-Дромиты — Ж. М. Н. П. 1890, I с. 26 і далї, Васїлєвского Русско-визант. изслЂдованія с. CXXII i далї, Куніка ИзвЂстія ал-Бекри II, роз. III (крім того мала лишити ся не видана иньша розвідка його про се).

Норманїсти ударяють на те, що тут Русь показуєть ся gens Sueonum. Де сидїла тодї ся Русь — чи в Швеції, чи в Київі, чи десь в Чудській землї (як думав Кунік в Mélanges russes V. 15 і Томсен I. с.), се близше не вияснено у них. Трудність робить тільки той русько-норманський каганат. Тому старші норманїсти толковали chacanus vocabulo як «на імя Гакон» (Штрубе, Шлєцер, недавно Ґутцайт) — толкованнє дуже натягнене; Кунік присвятив сїй назві спеціальну розвідку в Записках Ак. Η. т. VI і в нїй теж прихиляєть ся до гадки, що се імя, а не титул, але зіставляє в кінцї справу непорішеною. Тож почавши від Круґа, пробовали також витолкувати, чому-б той норманський володар міг називатись каганом; припускали, що сим титулом візантийський імператор від себе потитулував норманського князя, і вказували на лист Людовика II до імп. Василя (Mon. Germ. h. Ser. III. 523), де він полємізує з ним, що хаґаном не називав ся володар анї Хозарів, анї Норманів (chaganum vero non praelatum Avarum, non Gazarorum, non Nortmannorum nuncupari reperimus). Та тільки не знати, чи Nortmanni стояли в листї византийського імператора, і дуже можливо що там стояли якісь Βόρειοι Σκυ̃θαι, як припускав Ґедеонов, себто можливо знов таки Русини, котрих так зве Тактика Льва[1488].

Розумієть ся сї Русини, посли руського кагана були, правдоподібно, якісь півнїчні Ґерманцї, що служили у «руського кагана» — мабуть київського князя (бо каганами, як ми бачили, титулують ся руські князї ще в XI–XII в.), і були послами від нього і від Руси (Rhos). Заражу, що слова: se id est gentem suam, можливо, треба перекласти так: «вони, чи властиво їх нарід (що їх післав) — називаєть ся Русь». Піднесу ще справедливу увагу Васїлєвского (CXXIV), що Франки добре знали Норвежцїв і Данів, тому імя Шведів має скорше означати, що се не були анї Норвежцї, анї Дани, а якісь півнїчні Ґерманцї. Поправку Іловайского Slavorum я згадував; розумієть ся — вона неможлива.

Далї, арабський письменник аль-Якубі або ібн-Катіб (писав 891 — 2 р. в Єгиптї) оповідає про звістний нам з иньших джерел напад на Севілю Норманів 844 р. в таких словах: «В се місто увійшли погани (в текстї: Маджус — Маґоґ), звані Рус, 223 р. (геджри, себто 843/4), вони брали в неволю, грабували, палили й забивали» (вид. Гаркаві с. 63). Сю звістку пустив в курс Френ під гучним титулом: Ein neuer Beleg, dass die Gründer des russischen Staates Nordmannen waren (Bulletin de l’Acad., 1838, t. IV). По тім про неї писали Кунїк Berufung П. 285 і далї, Разьісканія V с. 151 і далї», Ґедеонов розд. XIX, Гаркаві Сказанія с. 66, 288, Томсен відч. II, Gutzeit Erläuterungen zur ältesten Geschichte Russlands c. 19, Вестберґ Beiträge VI i Къ анализу, IV. Норманїстам в нїй важне ототожненнє Руси з Норманами; при тім вони одначе признають, що се субєктивний здогад аль-Якубі, бо іспанські джерела Норманів Русю не називають, і сам їх він не бачив. Пишучи по голосних походах Руси на чорноморське побереже і самий Царгород, він міг здогадувати ся, що похід 844 р. зробила ся Русь, подібно як сей здогад пізнїйше в гіпотетичній формі висловив Масуді, оповідаючи про той самий напад: «Андалузькі люде думали, нїби се поганський нарід, що приходить в їх край через протоку Океана, але не ту, де стоять мідяні маяки (Гібралтар); я-ж думаю, а Біг знає лїпше (форма обережної гадки), що ся протока сполучаєть ся з морем Маіотіс (Азовським) і Найтас (Чорним), і що той нарід — Русь, згадувана у нас вище, бо нїхто крім неї не їздить сим морем, що злучаєть ся з океаном» (Гаркави с. 129). По тім всїм ототожненнє аль-Якубі має дуже мало ваги; в найлїпшім разї воно-б було анальоґічним із звісткою Лїудпранда, тільки меньш важним[1489].

В посмертних Разысканіях Куніка звістний орієнталіст де Гуе звертає увагу на подібне помішаннє Руси з Норманами у ібн-Хаукаля. Що він каже Святославу по погромі Болгара іти походом на «Візантию і Іспанію», «Рум і Андалуз», ми вже бачили (с. 461), На иньшім місцї він каже, що на Іспанїю нападають кораблї «Руси, Турків, Словян і Печенїгів», отже тутъ перенесено на норманські походи цїлу обстанову нашої Руси. Розумієть ся, се непорозуміннє чисто теоретичне, і по попереднїх таких фактах у Якубі й Масуді не має особливого інтересу — хоч Вестберґ і хоче брати зовсїм реально сю звістку: що напастники, спустошивши Болгар, вертали ся потім до Скандинавії через Середземне море й Гібралтар (Beiträge V).

Анальоґічні помішання маємо і у західнїх письменників. Венеціанський хронїст диякон Іоан (писав на початку XI в.), оповідаючи про похід Руси на Царгород каже, що його зробили Normannorum gentes: eo tempore Normannorum gentes cum trecentis sexaginta navibus Constantinopolitanam urbem adire ausi sunt i т. д. (М. Germ. hist. VII. 18, без року). В пізнїйшій хронїцї Біондо (XV в.) се вже оповідаєть ся так: Normanni, praeda in Aquitania et caeteris Galliarum regionibus facta satiati, classem 360 navium Constantinopolim duxere (Blondi Historiarum… deeades p. 177 — Каспій 375). Кунік, що пустив сю звістку в курс[1490], здогадував ся, що Іоан зачерпнув свою звістку з італїйської сучасної записки; розумієть ся — се тільки здогад, а що се не був наочний сьвідок, то тут, очевидно, могло (властиво — мусїло) стати ся теж, що з Якубі й Масуді: як той надав норманський похід близше йому звістній Руси, так Іоан чи його джерело надало руський похід близше йому звістним Норманам.

Заговоривши про похід 860 р., мушу згадати, що навіть в словах казань і послания Фотия про Русь, як про нарід «славнозвістний, що підбив сусїднї народи, прийшов здалека» і т. и., деякі бачили доказ, що то Нормани (Круґ, Кунік II. 369). Сей доказ згадую більше яко куріоз; Томсен вже анї згадав про нього.

Анальоґічна з звісткою Іоанна, але далеко важнїйша звістка еп. Лїудпранда († 972). В своїй Antapodosis, писаній між 958 і 962 р. (обіймає час 893–950 р.), він оповідає про похід Ігоря на Византию 941 р. на підставі оповідання свого вітчима, теж Лїудпранда на імя, що був того року послом в Візантиї, і каже: «Є нарід в півнїчних краях, — Греки його звуть з огляду на фізичний вигляд «рудими», а ми задля положення їх краю — нордманами, бо по нїмецьки nord значить північ, a man чоловік, отже півнїчних людей можемо звати нордманами (Gens quaedam est sub aquilonis parte constituta, quam a qualitate corporis Graeci vocant rusios (΄ρούσιοι), nos vero a positione loci nominamus nordmannos, lingua quippe Teutonum nord — aquilo, man autein dicitur homo, unde et nordmannos aquilonares homines dicere possumus). Далї Лїудпранд оповідає про похід «короля сього народу на імя Інґера» (inger) і каже, що взяті в неволю Ігореві вояки були постинані в присутности його вітчима — Monum. Germ hist. Script, III. 331. Про сю звістку ширше у Ґедеонова розд. XIX, Томсена відч. П. Вона служить одним з головних історичних доказів норманїзму. Але коли Лїудпранд старший не виходив тут з якоїсь теоретичної комбінації, а бачив Ігоревих вояків і пізнав між ними Норманів, то се свідчило-б тільки, що їх чимало було в Ігоревім війську, а се й без того мусимо припустити. Ся звістка-б значила стільки-ж, що й оповіданнє 839 р. Тільки біда в тім, що Лїудпранд не каже виразно, що то були Нормани, а висловляеть ся так, що виглядає се на гру слів (Wortspiel): «можна назвати їх Норманами, бо вони живуть на півночи». Наиньшім місцї (с. 277) він каже: «Константинополь… має з півночи Угрів, Піценаків (Печенїгів), Хозарів і Русів, котрих ми звемо иньшим іменем Норманами (quos alio nomine nos Nordmannos appellamus); се «звемо» не меньше підозріле, бо Русь на заходї певно не звали Норманами; в лїпшім разї воно може натякати на «Норманів» в руськім війську, а в гіршім може бути відкликом до вище наведеної гри слів.