Розділ «IX. Закінченнє будови Руської держави; часи Володимира Великого»

Історія України-Руси. Том I. До початку XI віка

При сїм оповіданню треба мати на увазї істнованнє у нас широко розновсюдненої корсунської лєґенди. Як я згадував уже, в землях Руської держави повно було ріжних корсунських річей, з яких декотрі зовсїм безпідставно називали ся корсунськими[1428]; тому з усякими оповіданнями про корсунські святинї треба бути обережним, і нам далеко інтереснїйші иньші подробицї лїтописного оповідання. І так лїтописець і автор жития підчеркують, що церква Богородицї була камяна: про иньші церкви, ставлені зараз по охрещенню, лїтопись каже, що Володимир їх «повелЂ рубити», себ то ставити з дерева. Отже кладуть ся початки камяного будівництва на Руси. Далї — для сеї церкви спроваджують ся майстри з Візантиї, переймаєть ся церковна архітектура.

Нема причин легковажити сї важні культурно-історичні вказівки лїтописи, тільки їх не треба брати занадто абсолютно. Так камяне будівництво було вже й перед тим: лїтопись оповідає про камяний княжий «терем» за часів Ольги, отже у всякім разї уважає його давнїйшим від Володимира[1429]; і візантийські майстри могли бути на Руси давнїйше. Але в звязку з новими, церковними течіями візантийське мистецтво на довго бере перевагу над течіями східнїми, що конкурували тут з ним давнїйше.

Церква св. Богородицї, очевидно, мала бути митрополїєю, і була нею аж до побудовання нової «митрополїї» — св. Софії заЯрослава; инакше не можна собі витолкувати її богатої фундації. Завдяки Володимировій дотації вона звала ся спеціально «Десятинною». Церква ся не істнує, бо завалила ся в 1240 роцї, але розкопки її фундаментів в XIX ст. показали, що церква була справдї велика: навіть беручи її внутрішній, основний «корабель», вона була не богато меньша від пізнїйшої Софійської катедри[1430], але збудована инакше, в простїйшім плянї, як потім будовали ся звичайно тільки поменьші церкви; теперішня Десятинна церква, збудована на її фундаментах в XIX столїтю, далеко не займає цїлої площі давньої церкви і не дає понятя про стиль і вигляд старої будови, про котру деяке понятє починають давати нові розкопки її фундаментів: останки старої підлоги, фресків і т. и.

Можна вважати вповнї правдоподібним, що Володимир будував і більшекамяних церков, тільки на певно не можна їх вказати: всї такі традиції більше або меньше сумнївні.

Поширеннє візантийської культури

Що Володимир хотів прищепити на Руси візантийську штуку не тільки для церковних потреб, на се вказує переказаний лїтописею факт, що він звелїв узяти з Корсуня до Київа чотири бронзові фіґури коней та дві бронзові статуї — «капища»[1431], і вони були поставлені в Київі в сусїдстві Десятинної церкви і княжого двора[1432].

Про заходи Володимира коло освіти ми маємо властиво одну згадку в оповіданню лїтописи про працї Володимира для християнства: «нача поимати у нарочитои чади дЂти и даяти на учениє книжноє». Справедливо було завважено, що коли йде мова про дїтей «нарочитої чади», себ то вищих верств суспільности, значнїйших родин, то очевидно, що тут мало ся на метї не приготовленнє клїриків — що виходили не з тих аристократичних, а з иньших кругів, а щось більше — прищіпленнє тодїшньої візантийської освіти, культурного виховання вищим кругам, одно слово — приводить нас все до того самого Володимирового змагання: увести Русь в круг культурних інтересів тодїшнього культурного — візантийського світа, І сї змагання не були марні — ми маємо уже з перших поколїнь учеників чоловіка, що стоїть на висотї тодїшньої візантийської культури — се митрополит Іларіон, автор похвального слова Володимирови.

Сама по собі книжна освіта і наука абсолютною новиною на Руси певне не була: коли істнували перед Володимиром значнїйші християнські громади на Руси, то мусїли бути завязки книжности й школи[1433]. Але з орґанїзацією християнської церкви і з опікою правительства попит на неї мусїв зрости дуже значно, і вона мусїла розвинути ся на далеко ширшу міру. Як саме подавала ся наука, як орґанїзоване було научаннє — се справа, за браком виразних звісток джерел, неясна й суперечна, і я про неї буду говорити ширше на иньшім місцї[1434]. Мусимо собі представляти колєктивну науку, то значить певного рода школи на візантийський взір у «дідаскалів» і «маістрів» при епископських катедрах та більших церквах. Вища державна академія в Царгородї, зложена з кількох професорів, під проводом свого ректора, була в упадку в другій половинї Х в. і до середини XI в., тож ледво чи могла служити взірцем для Володимирової доби — хіба для грецької місії давнїйших часів, але про неї нїчого не знаємо[1435].

Ще одну подробицю візантийської культури, пересаджену на руський ґрунт за Володимира тут пригадаю, а то монету[1436]. Перед Володимиром ми не маємо якоїсь битої руської монети[1437], за Володимира зявляєть ся золота й срібна, роблена на взірець сучасних візантийських (копіовано штампи монет імп. Василя і Константина). Золоті монети важать як і візантийські солїди коло 1/72 візантийського фунта («золотник»), Вони мають з одного боку образ Спасителя, з другого — дуже нефоремну сидячу фіґурку Володимира в царських інсіґнїях, з хрестом в руках; коло нього геральдична фіґура і напись: «Вламиръ (Владимиръ) на столЂ»; одна монета (примірник через се не зовсїм певний) має инакше: «Владимиръ а се єго злто». Золоті монети взагалї стрічають ся дуже рідко, хоч ті примірники, які маємо, биті ріжними штампами — отже не було їх дуже мало. Срібних монет з іменем Володимира переховало ся богато (кілька соток); є їх кілька типів, і в науцї ведеть ся суперечка, чи всї вони належать старому Володимиру, а не молодшим князям сього імени. Перший тип їх дуже подібний до золотих і приналежність його Вододимирови не підлягає сумнїву. Важать вони ріжно, напись: «Владимиръ на столЂ», або «Владимиръ, а се єго с(еребро)», з ріжними відмінами. Иньші монети з іменем Володимира ріжнять ся виконаннєм фіґури князя (на декотрих — особливе т. зв. IV типа, вона зроблена вже далеко лїпше), а ще більше тим, що з другого боку вони мають замість образа Спасителя геральдичну фіґуру і наоколо неї напись: «Владимиръ на столЂ», а з другого боку: «а се єго сребро»[1438]. Походженнє й значіннє тієї геральдичної фіґури досї не відгадане, але вона повторяєть ся, і на иньших тодїшнїх виробах — на цеглї Десятинної церкви. З огляду на нефоремність роботи в порівнянню з візантийськими взірцями, матрицї всїх типів Володимирових монет уважають роботою руських монетників.

Отсе й усе більше меньше, що можемо сказати про заходи Володимира коло перенесення візантийської культури на Україну. Розумієть ся, се дуже мало в порівнянню з великим значіннєм сього моменту в культурній історії українського народу — того повороту, який він тут витворив. В перших віках свого історичного житя Україна займала посереднє становище між впливами оріентальної культури й візантийської — що зрештою й сама була алїяжем античних і оріентальних елєментів. В другій половинї Х в. на Українї робить ся несвідомий зворот від Сходу до Візантиї. Торговля й культурні впливи Сходу по части ослабляли ся самі, по части були підкопані походами руських князїв; заразом Руська держава приходить у все тїснїйшу стичність з Візантиєю — полїтичну й заразом культурну. Володимир свідомо і енерґічно попхнув Русь в сїм напрямі. Се було як раз тодї, як культивована західно-римською культурою Нїмеччина підбивала своїм полїтичним і культурним впливом західню Словянщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східнього Риму — Візантиї. Се було зовсїм природно — Візантия була близша ґеоґрафічно, а культура її — і духова і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом як над Нїмеччиною сходила блїдонька зоря. При тім візантийська культура була близша й своїм змістом — вона-ж була перейнята не тільки східнїми елєментами, до котрих Україна була призвичаєна безпосередно, а й словянськими. А предвидїти, що західнїй культурі призначено було рости, а візантийській — малїти, тодї не можна було. Візантия стояла і полїтично і культурно в зенїтї своєї сили й слави.

Зворот до візантийської культури в тодїшнїм становищу Руси був отже вповнї природним. В оцїнцї його супроти пізнїйших результатів нинїшнїми часами ріжнять ся значно: одним сей зворот до Візантиї, а не до Заходу представляєть ся дуже спасенним, иньшим — фатальним, що затяжів потім над всею дальшою долею східно-словянської культури. Перший погляд стрічаємо особливо у росийських славянофилів, другий — у приклонників західньої культури й католїцизму. Ми ж у самім сїм зворотї не бачимо нїчого анї особливо спасенного анї фатального. Що ми особливих користей через нього не здобули вкінцї, се ясно; але сам по собі сей зворот не був нїчим і шкідним. Візантийська культура сама по собі в кождім разї була не гіршою підставою для дальшого культурного розвою, як культура римсько-нїмецька; згірдливі погляди на «візантийщину» нинї стали в науцї пережитком. Коли у східнього словянства ся візантийськакультура виродила ся в візантийщину, в тім винна не вона, а ті обставини, що не дали можности присвоїти візантийську культуру в усїй глубинї й повнотї, в усїх її благороднїйших прикметах, а потім не дали сим позитивним прикметам її відповідно розвинути ся. Зрештою підданнє візантийській культурі не потягало за собою зовсїм якоїсь виключности супроти культури західньої; як побачимо в своїм місцї — в дальших столїтях Україна, особливо західня все більше зближала ся до неї, і візантийські основи цивілїзації її не перешкаджали присвоєнню елєментів цивілїзації західньої.

А з становища історичного процесу вистане властиво уже того самого сконстатовання — що зворот Руси до візантийської культури в її тодїшнїх обставинах був вповнї природним.


Друга половина панування Володимира


Для другої половини Володимирового князювання лїтопись, головне наше джерело, дуже бідна відомостями: маса років пустих, особливо від 1000 р. почавши. Нїчого дивного. Про те, що наповняло сю другу половину, розповів лїтописець сумарично під кількома роками (988, 996-7), а докладно датованих поодиноких фактів він не мав. В тій половинї скупила ся многоважва, многостороння, інтензивна робота Володимира коло внутрішньої будови держави; дещо дала для її характеристики лїтопись, дещо мусимо доповнити, комбінуючи свій матеріал.

Передовсїм се була християнїзація й защіпленнє візантийської культури на Руси. Ми сконстатували, що пляни Володимира були широкі: християнство було тільки одним з моментів у культурній еволюції Руси, до котрої змагав Володимир, хоч заразом — моментом так важним, що він давав переважну закраску цїлій тій еволюції. Коротка характеристика лїтописи, уміщена в кількох рядках — хрещеннє городів і сел, ставленнє церков, научаннє дїтей — се проґрама роботи довгих років, роботи інтензивної й тяжкої, що мусїла коло себе скупляти енерґію й увагу свого керманича.

Не мало містить в собі також і коротеньке оповіданнє лїтописи про Володимирових синів, розсаджених в ріжних руських волостях. Сих синів приходило ся розсаджувати не на порожні крісла; се був цїлий переворот у внутрішнїй орґанїзації держави. Поволї підростали сї сини, й крок за кроком переводила ся система династичного звязку на місце давнїх адмінїстрацийних відносин. Поруч із тим мусїла йти многоважна робота коло иньших справ внутрішньої орґанїзації. До нас від неї долинули тільки глухі, невиразні відгомони. Володимир, оповідає принагідно лїтопись, «думав» з дружиною «о строєньи землинемь, и о уста†земленемь, и о ратЂхъ», — про справи устрою й порядку в землях і справи воєнні. Вона дає нам і приклад того, які то справи виникали в тих «думах» над «земським устроєм». Намножили ся розбійники, і епископ запитав Володимира, чому він їх не карає? Володимир відповів: «бою ся гріха». На се епископи сказали: Біг поставив тебе на «казнь» лихим, а на ласку добрим, треба тобі карати розбійників, тільки докладно розбираючи справу. Володимир після сього скасував «вири» (грошеві кари) і почав розбійників карати (смертю). Але згодом епископи і «старцї» (земська старшина) сказали: багато приходить ся воювати, здались би «вири» на коней та на зброю. І Володимир пристав на сю раду, і відновлено давню практику кар грошевих[1439].

Се оповіданнє в лїтописи має характеризувати побожний настрій князя, переміну, що стала ся з колишнїм грішником. Але вона дає нам характеристичний виривок з тих реформ, які при участи дружини, земських заступників і нового культурного елєменту — духовенства, переводили ся сильною рукою Володимира у внутрішнїм укладї руських земель, для приладження його до нових полїтичних і культурних вимог. Тих реформ ми не можемо вислїдити навіть в приближенню, але можемо констатувати їх істнованнє.

Ми мусимо тут піднести ще одну сторону у внутрішнїй дїяльности Володимира.

Лїтопись, житиє, пізнїйші билини залюбки і дуже богато оповідають нам про Володимирові пири: вони стали епічною характеристикою його доби[1440]. Лїтопись або житиє бачать в них знов таки прояв християнського милосердя, дослїдники — прояв гуманної, ясної вдачі Володимира; але може бути, що сї «пировання» мали й трохи глубший підклад.

Я зверну увагу на те, що сї славні пири робили ся «по вся дни», «и при князЂ и безъ князя», значить — не мали на метї самої утїхи князя, друге — що в сих пирах брала участь не тільки дружина, а й громадські люде. На церковні празники Володимир спрошував «старЂйшины по всимъ градомъ и люди многы». Правдоподібно, «старци градскии» засїдали не тільки в радї Володимира, а й на його пирах[1441]. Як в радї, так і на трапезах стрічали ся репрезентанти суспільности з дружинними й церковними, тут зміцняли ся відносини сих елєментів та заглажував ся антаґонізм їх, що відчував ся, правдоподібно, дуже сильно, хоч і не можна його виказати наочно. В такім разї гроші, що видавали ся на сї пири, а такі потрібні були на «рать многу», не були викинені марно і з полїтичного погляду.

Та інтензивна робота коло внутрішньої орґанїзації держави вела ся серед «рати великої бес переступа» проти Печенїгів, до котрої Володимир мусів скупляти на полудню сили з цїлої держави. Не повторяючи сказаного про се на иньшім місцї[1442] пригадаю тут тільки, що при кінцї Х і на початку XI в. київська околиця була попросту в бльокадї від Печенїгів; що боротьба з ними, при всїм напруженню, вела ся з дуже перемінним щастєм, з небезпечностями для особи самого Володимира; що для оборони загрожених околиць вели ся ґрандіозні фортіфікаційні роботи на великій оборонній лїнії й примусова кольонїзація полудневих погранич.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том I. До початку XI віка » автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IX. Закінченнє будови Руської держави; часи Володимира Великого“ на сторінці 6. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи