Розділ «IX. Закінченнє будови Руської держави; часи Володимира Великого»

Наші відомости про заходи Володимира коло розповсюднення християнства дуже бідні або непевні; не підлягає тільки сумнїву, що він дїйсно заходив ся коло розповсюднення його по своїй державі, і то дуже енерґічно, не спиняючись і перед певним натиском, Іларіон, що сам, правдоподібно, був свідком сих заходів, виразно свідчить, що Володимир, охрестивши ся сам, «подвиже ся паче и заповЂда по всей землЂ своєй хрестити ся во имя Отца и Сына и Св. Духа и ясно и велегласно въ всЂхъ градЂхъ славити ся святЂй ТроицЂ… и небысть ни єдиного же противяще ся благочестному єго повелЂнию: да аще кто и не любовью, но страхомъ повелЂвшаго крещаху ся, понеже бЂ благовЂриє єго съ властию съпряжено, и въ єдино время вся земля наша въслави Христа съ Отцомъ и съ св. Духомъ». Не меньш катеґорично висловляєть ся старе житиє і з ним мнїх Яков. Володимир, кажуть вони, «всю землю русскую крести отъ конца и до конца, храмы идольскыя и требища всюду раскопа и посЂче и идолы вся съкруши и всю землю русскую й грады честными церквами украси». Лїтописнь оповідає про все се ширше. Володимир скоро прийшов з Корсуня до Київа, зараз звелїв понищити ідоли: одні порубали, иньші попалили, а ідол Перуна привязавши коневи до хвоста стягнули з «гори» на Днїпро; при тім дванадцять мужа били його палицями; потім викинули ідола в Днїпро, й Володимир звелїв відпихати його від берега, аж доки пропливе за пороги; за порогами його викинуло на мілину, «що й досї зветь ся Перуня рЂнь». Після того Володимир заповів по Київу, аби всї без виїмку йшли на ріку, хреститись, і люде радісно сповняли се велїннє, покладаючись на те, що нова віра мусить бути добра, коли її прийняли князь і бояре. Другого дня грецькі священники з Корсуня і з Царгорода, що приїхали з царівною, охрестили в Днїпрі нарід, а Володимир після того звелїв ставити церкви на місцях, де були ідоли, «й нача ставити по градомъ церкви и попы, и людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ»[1390].

Де що в сїм оповіданню оперете, очевидно, на місцевих переказах і має в собі реальне зерно. Так про якесь всенароднє охрещеннє людей в Київі говорить ще й Нестор в житиї Бориса і Глїба[1391], і ми, правдоподібно, маємо тут факт. Про нищеннє ідолів з усякими глазуваннями в Новгородї оповідає Новгородська лїтопись[1392]. Але маємо й таке, що нїяк не може бути прийняте. Як не звістне було-б у Київі християнство, скільки-б не покладав ся Володимир на вплив своєї власти, про котрий говорить Іларіон, — все таки нагло кликати нарід до хрещення на ріку без всякого попереднього приготовання було б дуже дивно і не тактовно з боку Володимира, а нищити ідолів перше, нїж люде були приєднані до християнства, було-б уже чистою провокацією. Саме лїтописне оповіданнє припускає, що бояре Володимирові охрестили ся скорше, і се зовсїм правдоподібно: скорше можна було привести до хрещення двір, як цїле місто; мусимо припустити довші заходи Володимира коло приготовання та прихилення до нової віри народу. Все се не стояло зовсїм у звязку з походом на Корсунь, бо він, по всякій імовірности, мав одинокою метою — змусити імп. Василя, аби вислав нарештї царівну до шлюбу, і виник зовсїм несподівано. По лїтописи справа виглядав так, що аж після сього походу з Корсуня та Царгороду здобув Володимир священників для охрещення, і старе житиє Володимира представляє нїби то де инде крім Корсуня Володимир не міг знайти попів і учителїв християнства для своїх людей. Але в дійсности він мав їх і в Київі, міг понад те дуже легко дістати скільки йому було потрібно і з Греції, і з Болгарії, і не потрібував для того ходити походом на Греків, а міг свої заходи коло приготовання людности до нової віри повести зразу, як рішив охрестити ся сам.

Не маючи причин приймати безпосередню звязь християнської проповіди з походом на Корсунь, ми одначе тратимо разом з тим і підставу для хронольоґії київського хрещення. 988 рік, під котрим уміщена в лїтописи цїла історія від походу на Корсунь і далї, вправдї може бути роком охрещення Киян, але певности в тім нема. Охрестивши ся сам, Володимир м і г, розумієть ся, зараз забратись до приготовання до християнства бояр і київського люду, та протягом року привести його до всенароднього хрещення. За тим, що се досить скоро стало ся по охрещенню самого Володимира, промовляє та обставина, що в наших джерелах охрещеннє Руси безпосередно вяжеть ся з охрещеннєм самого Володимира: натяків на якийсь довший час між ними нема. Більше тут поки що не можна сказати.

Що не вважаючи на приготовання, не всї люде йшли так радісно й легко до хресту, як то представляє лїтопись, нема що казати: для того хіба потрібно-б було чуда, яке й припускає Нестор, Іларіон натомісь підносить вплив страху. Се певно; тільки ледви чи уважав Володимир відповідним брати ся до гострих репресій. Та по за границями більших міст вони були й неможливі.

По більших містах, де були більші осїдки дружини й купецтва, що провадило заграничну торговлю, ґрунт був до певної міри приготований, як і в Київі. Се особливо могло бути в містах на великій грецькій пути: по містах близших до чорноморського побережа та по таких великих купецько-дружинних гнїздах, як Переяслав, Чернигів і т. и. Тут навіть могли бути й церкви. Хрестячи Киян, Володимир, певно, зараз же заходив ся коло росповсюднення християнства по тих иньших більших центрах, наскільки ставало в нього для того відповідних сил — проповідницьких і взагалї церковних. Але безпосереднї відомости з них маємо тільки про Новгород. Тут теж оповідаєть ся, що ідоли понищено, а Перуна з усяким соромом вкинено в воду, але вже про всенароднє хрещеннє нїчого не сказано. Досить популярна в науцї звістка т. зв. Якимівської лїтописи оповідає, що Новгород охрещено силоміць, що люде пробували боронити ся проти присланого для того Добринї, але він їх приборкав, запаливши місто, і з того пішло приспівє: «Путята (тисяцький Володимира) хрестив мечем, а Добриня огнем»[1393]. Але на сїй Якимівській лїтописи лежать слїди дуже пізньої руки, і з звісток її трудно користати. В усякім разї треба піднести що про всенароднє охрещеннє нїде окрім Київа нема мови, — так і в Новгородї.

Се має своє значіннє. Київ був найбільшим гнїздом дружини і купецтва, тут найбільш був приготований для християнства ґрунт і найбільший мусїв бути вплив князя й його двору. Що можна було зробити тут, було дуже трудно, а може й не можливо робити по иньших містах, а особливо тих, що слабко й недавно звязані були з Київом. Самі громадки навернених до християнства мусїли меньшати в міру віддалення від Київа, від християнського світа, і в міру зменьшення в них «руських» кольонїй. Таке саме ослабленнє впливу нової віри ішло знову «по провінції» в міру віддалення від більших центрів. Далекі, позбавлені більших торговельних центрів Вятичі ще в другій половинї XI в. були поганами, заховували поганський похоронний обряд і десь при кінцї XI чи в першій половинї XII в. вбили св. Кукшу і його ученика Никона, що проповідували християнство в їх землї[1394]. В Ростові, судячи по аґіоґрафічним памяткам, перші два епископи були зовсїм in partibus, третїй — св. Леонтий доперва в 2-ій пол. XI в. встиг ріжними заходами привести частину міської людности до християнства, між иньшим — збираючи дїтей і научаючи їх християнській вірі, але при тім богато натерпів ся всякої муки, а по деяким версіям навіть був замучений; аж пізнїйшому епископу Ісаї надаєть ся охрещенне краю[1395]. Та не кажучи вже за такі «ведмежі кути» Володимирової держави, маємо дуже проречисте свідоцтво для Новгорода, як там слабко трималось християнство: коли в 70-х рр. XI в. в Новгородї виступив волхв «хуля вЂру крестьянскую», то по сторонї епископа і християнства став тільки князь із своєю дружиною, «а людьє вси идоша за волъхва»[1396].

І на Українї по всякій імовірности християнство на початках стало релїґією вищих верств — бояр, дружини, більших міст, і дуже повільно переходило в народнї маси, особливо дальші від культурних центрів. При кінцї XI в. мнїх Яков, що жив сам здаєть ся в Переяславщинї й Київщинї і правдоподібно мав на оцї місцеву людність, давав під увагу митрополиту, що прості люде уважають церковне вінчаннє річею тільки бояр і князїв, а самі поберають ся без церковного благословенства. Рівнож правдоподібно, що й до українських земель належить спостереженнє митрополита в тій же памятцї про жертви людей «бЂсомъ, болотомъ и кладезомъ», не кажучи вже про прояви двоєвірства — укриті під християнською формою поганські погляди й обряди, переховані в великій мірі і досї[1397]. Правда, лїтописець каже, що Володимир «нача людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ»[1398], але коли зважимо, що між сим простим людом одинокою можливою проповідею була устна, і подумаємо, як то тяжко було приготовити потрібне для таких місій число відповідних проповідників, то сю звістку лїтописи про села мусимо прийняти з великим скептицизмом; хіба були які виїмкові факти — по княжих селах, в околицях більших міст[1399]. Християнїзація народа в масах поза межами більших культурних центрів мусїла поступати дуже поволї і про неї за часи Володимира не можна ще було й думати. Вона могла бути осягнена тільки протягом довгих віків, спільними силами правительства і єрархії, а ще більше — силою натурального впливу християнства, як релїґії вищої і більш виробленої, втїленої в конкретні форми й обряди.

Орґанїзація руської церкви

Взагалї коли зважити перевагу церковних інтересів над всякими иньшими в нашім старім письменстві, то аж ударяє ся обставина, що найдавнїйша наша лїтопись і иньші повісти про Володимира дають такі мінїмальні звістки про початки церковної орґанїзації й заходи князїв коло неї. Оповівши, як Володимир привів на Русь «попів» з Корсуня, лїтопись зовсїм нїчого не каже про орґанїзацію церковної єрархії, аж до поставлення митрополитом звістного Іларіона. Новгородська лїтопись (т. зв. Перша) говорить під 989 р. загально про охрещеннє «всеї землї Руської» й тут каже, що в Київі поставлено митрополита, в Новгородї архіепископа, в иныших містах епископів, попів і дияконів[1400]. Згадка про новгородського архіепископа сама виявляє пізнїйший час сеї звістки, бо архіепископи новгородські почали ся тільки з XII ст., і низше в реєстрї митрополитів тоїж лїтописи не знаходимо нїякої традиції про володимирових митрополитів: першим названий Феопемпт, з 1030-х рр. Ще грубійший анахронїзм містять собі записки иньших лїтописних компіляцій про заснованнє митрополїї Володимиром: тут уже помішано охрещеннє Руси за Володимира з охрещеннєм за патр. Фотия і імп. Василя Македонянина, і Володимир бере митрополита від патр. Фотия: се баламуцтво поширило ся головою з церковної устави Володимира, почавши від старших редакцій її[1401], і воно дає сильне свідоцтво того, як неясно представляв ся початок руської єрархії.

Імення перших митрополитів були також незвістні і зістають ся незвісними й нам[1402]. Більшість компіляцій[1403] першим митрополитом ставить Леона — його то Володимир узяв «від Фотия патріарха». Але сього Леона знаємо тільки з полємічної лїтератури, де оден полємічний утвір проти Латинян надписуєть ся в деяких кодексах іменем Λέоντоς μητδоπоλίτоυ τής έν Тωσία Пρεσδλάβας — Леона митрополита переяславського на Руси. Не тільки близше не відомий час його правлїння, але навіть висловляли ся підозріння, чи не був він в дїйсности митрополитом болгарським (Преслави болгарської)[1404]. В пізнїйших катальоґах (від XV в.) першим митрополитом пишеть ся Михаіл, і ряд митрополитів до Іларіона виглядає так: Михаіл, Леон, Іоан, Теопемпт, Кирил, Іларіон. В Київі стрічаємо ся з пізнїйшою (XVII в.) традицією про мощі «першого митрополита Михаіла», що лежать тепер в Печерській лаврі, але тяжко сказати, чи ся київська традиція про мощі вплинула на появу сього першого митрополита в катальоґах, чи навпаки. Очевидно, тільки, що в катальоґи київських митрополитів Михаіл попав на перше місце в звязку все з тим же перемішаннєм охрещення Руси в IX і X в., бо в деяких компіляціях говорить ся, що при першім охрещенню Руси за Фотия післано на Русь митрополита Михаїла[1405]. Стрінувши ся з традицією старших катальоґів про першого митрополита Леона, він потім уміщуєть ся то на першім місцї, то на другім, по Леонї[1406].

Я спинив ся трохи коло сього, аби показати, як неясно стоїть справа з початками церковної орґанїзації за Володимира. До Ярославових часів не маємо нїяких сучасних відомостей про митрополитів руських: в памятках XI–XII вв. стічаємо тільки отсих трьох митрополитів, або архіепископів: Іоана (десь в 1020-х р.), Теопемпта (в 1030-х) і Іларіона, поставленого 1051 p.[1407]. Титул Леона митрополита переяславського дав привід до здогаду, що з початку митрополїя була не в Київі, а в Переяславі[1408], бо і лїтопись знає Єфрема єпископа переяславського з 2-ої пол. XI в. з титулом митрополита, а оден з кодексів (лаврентиївський) при тім поясняе се:

«бЂ бо прежде в Переяславли митрополья»[1409]. Так поставлена була гіпотеза, що за Володимира резиденцією митрополита був Переяслав, аж Ярослав перенїс митрополїю до Київа, збудувавши Софійську катедру, тим більше, що деякі пізнїйші лїтописні компіляції, оповідаючи про будову Софійської катедри, кажуть при тім, що Ярослав «устави митрополью» в Київі[1410]. Иньші йдуть іще далї, припускаючи, що до Ярослава взагалї не було на Руси нїякої митрополії, і тільки при нїм зявила ся вона[1411].

Одначе старші джерела не дають підстави для таких здогадів. Стара лїтопись каже тільки, що Ярослав побудував в Київі митрополїю, себ то катедральну церкву св. Софії[1412], а не засновав її яко інституцію, і взагалї нїчим не можна довести, щоб у Київі не було митрополїї перед Ярославом; agrumentum a silentio лїтописи нїчого не значить, бо й взагалї вона нїчого не каже про єрархічні справи. Навпаки, сучасник Тітмар згадує навіть виразно київського «архіепископа» при київській кампанії 1018 р.; правда на таке далеке джерело трудно покладати ся[1413], але і старе житиє Володимира (включене в «Память і Похвалу» Якова), досить високо оцїнене в новійшій літературі, теж говорить про митрополитів при Володимирі, і то так, що тяжко розуміти тут митрополитів якихось инакше, а не київських[1414]. Традиція про київську митрополїю при Володимирі уставила ся міцно і вчасно, уже від XIII в. Всї лїтописні компіляції і взагалї всї ті джерела, що кажуть за уставленнє єрархії за Володимира, вказують на Київ і нїяких натяків на Ярославову фундацію або на перенесеннє митрополії з Переяслава до Київа не дають[1415].

Не можна також легковажити і того факта, що константинопольський патріархат в XIV в., застановляючись над перенесеннєм резиденції руських митрополитів до Москви, нїчого не згадував про перенесеннє митрополії до Київа, хоч такий прецедент був би йому дуже на руку: очевидно, він уважав Київ споконвічною митрополичою резіденцією[1416]. Що переяславські епископи мали колись титул митрополитів — се можна вважати певним; та коли еп. Єфрем в 2-ій пол. XI в. мав титул митрополита тільки гоноровий, як се всї признають, то могло се мати місце й перед тим, не уймаючи значіння київського епископа, як старшини руської церкви. Піднесу тут, що Яхя каже про «митрополитів і епископів», післаних на Русь до Володимира для схрещення, в числї многім[1417]; може ся звістка має реальний характер — може митрополитів послано від разу й кількох на Русь.

Але про те, коли саме зявили ся на Руси митрополити й почала ся орґанїзуватись церква, як бачимо, нема нїяких докладних вказівок. Виходити з лїтописних дат 989 або 991 р. про орґанїзацію церкви — не можна, бо звістки під сими роками занадто сумаричні, мають пізнїйші познаки та до того заходить ще й суперечка між тими датами. Само собою ясно, що Володимир, заходячи ся коло охрещення Руси, потрібував епископів, що візантийське правительство не мало причини робити в тім трудности в тодїшніх обставинах, і коли вже поставлялось для Руси кількох епископів, могли від разу поставити їм і митрополита чи митрополитів. Хоч лїтописна повість, оповідаючи; як Володимир хрестив Русь, мовчить про епископів, але з другого боку з Яхї виходить, що ще перше, нїж поїхала на Русь царівна, вислано туди численних «митрополитів і епископів». Правда, покладатись дуже на деталїчну докладність Яхї не можна, можна одначе вважати за вповнї правдоподібну річ, в кождім разї, що вже за Володимира засновано митрополїю і кілька епископій на Руси, а правдоподібно — що се сталось дуже скоро після того, як взагалї виникла справа християнїзовання Руси (може ще й перед походом на Корсунь).

Не маємо нїяких певних підвалин і для розвязання питання, які єпископії засновано вже за Володимира, й скільки їх було. Над сим питаннєм застановились книжники тільки в XVI в., але не дали (бо й не могли дати) нїякого позитивного результату: по їх думці, за Володимира поставлено епископів в Новгород, Чернигів, Ростов, Володимир[1418], Білгород (коло Київа), «и по инымъ многим градомъ епископы постави» митрополит Леон[1419]. Сей здогад звичайно кладеть ся тепер в основу всяких комбінацій про те, скільки було епископій за Володимира, і при тім звичайно причислюють до вичислених вище ще катедри: тмутороканську, полоцьку і туровську[1420]. Все се, розумієть ся, має тільки гіпотетичну вартість; якась традиція про епископів з часів Володимира є властиво тільки для Новгорода (в Новгородській лїтописи) і ще хиба для Ростова (в житиї Леонтия, десь з XII в.). Імена перших епископів чернигівського, володимирського, білгородського, які стрічаємо в тих пізнїх компіляцїях, мають дуже проблєматичну вартість; в сучасних джерелах маємо згадки про провінціальних епископів тільки в другій полов. XI в. Що за Володимира було поставлено більше число епископів — се само собою правдоподібно, і се кажуть ріжні джерела — Іларіонове Слово[1421], лїтописна повість і житиє. З огляду на вище сказане про розповсюдненнє християнства можна вважати правдоподібним, що епископів було поставлено в більші центри дружинної управи, торговлї й культури в Володимировій державі: до сїєї катеґорії дїйсно належать крім Київа Новгород, Чернигів і Переяслав; Тмуторокань мав епископа ще й перед тим[1422]. Для Ростова є місцева традиція, як я згадав; нїчого не можна закинути проти можливости володимирської й білгородської катедр, але то вже сходить на ховзьку дорогу можливостей. Круг епископських катедр в головнім уставив ся в серединї XI в., по тім прибуло їх дуже небогато: на-певно знаємо як новозасновані тільки смоленську (1137), рязанську (між 1187 і 1207), володимирську на Клязмі (1226) і угровсько-холмську (за Данила); до тих же новозаснованих можна з певною правдоподібністю зачислити галицьку й перемиську. Иньших десять катедр (крім київської ще білгородська, юрївська, володимирська, туровська, чернигівська, переяславська, полоцька, новгородська й ростовська) мусїли бути засновані до половини XI в. Але котрі з них істнували за Володимира, котрі зявили ся вже за Ярослава, докладно означити не можна[1423].

Память про заходи Володимира коло матеріального забезпечення руської церкви зістала ся в звістцї про десятину, надану ним київській церкві Богородицї. Лїтописна повість оповідає, що Володимир, коли докінчено сю церкву, сказав: «се даю церкви сей святЂй БогородицЂ отъ имЂния своєго и отъ моихъ градъ десятую часть»[1424], а т. зв. церковна устава Володимира поясняє се так: «от всего княжего суда десятую вЂкшю, а ис торгу десятую недЂлю, а из домов на всяко лЂто отъ всякого жита»[1425]. Очевидно, тут ішла мова про дотацію київської митрополії, і їй мала б іти десятина від доходів княжого господарства, від торгових і судових доходів з цїлої Руської, себ то Київської землї. Той факт, що ми пізнїйше стрічаємо ся з десятиною княжих доходів як звичайною формою надїлення катедр і по иньших руських землях (в Новгородї, Смоленську), насуває гадку, що десятина княжих доходів вже за Володимира стала загальною формою забезпечення епископських катедр. Чи була ся форма дотації підказана безпосередно біблїйною практикою, чи був тут і вплив західньої церковної орґанїзації, лишаєть ся неясним, бо дуже мало знаємо про західнї впливи у нас в тих часах[1426]. Великі ріжниці десятини, заведеної на Руси, від десятини західньої промовляли-б скорше против таких впливів: у нас десятина не була загальним податком, а дотацією з княжих доходів, і то лише для епископських катедр.

Крім того пізнїйше стрічаємось і з нерухомою власністю катедр чи иньших церковних іституцій, але виказати час надання сих дотацій не можна.

Заходячи ся коло розповсюднення християнства, Володимир підтримував заразом і звязані з ним сторони культурного житя, що були з ним нерозлучні — штуку і книжню освіту; і освіта і артистична творчість в Візантиї, як і на Заходї, тодї передовсїм служили релїґійним потребам, і тому християнство було заразом ключем, можна сказати, до цїлої тодїшньої цивілїзації. З огляду на се становище, яке Володимир зайняв взагалї супроти візантийської культури, трудно сказати, з чого він виходив тут властиво — чи з змагань до можливо широкого розвитку християнського елєменту, чи з змагань до присвоєння самої візантийської культури, котрої основу становило християнство. В тім і в другім разї результат був би той сам.

На жаль, ми маємо тут знову тільки загальні, сумаричні згадки в наших джерелах. Вони одноголосно кажуть, що Володимир по охрещенню Киян забрав ся до будови церков, але не дають майже нїяких близших подробиць про се. Лїтопись оповідає, що Володимир «повелЂ рубити церкви и поставляти по мЂстамъ, идеже стояша кумиры»; так в Київі поставлено церкву св. Василя, Володимирового патрона, на місцї, де стояли ідоли Перуна й иньші, коло княжого двора. Каже вона також, що ставлено «по градомъ церкви и попы». Ще загальнїйше кажуть про се иньші джерела (Іларіон, житиє, «Память і похвала»). Близші відомости подає лїтопись тільки про будову церкви Богородицї в Київі[1427]: вона каже, що будовали її майстри з Візантиї, прикликані для сього, далї що Володимир передав до сеї церкви взяті в Корсунї ікони, церковні річи й хрести, і призначив до неї священників, приведених з Корсуня.