TextBook Я зазначив уже, що лїтопись збирає війни Володимира для відбудовання Руської держави головно на перших роках його князювання (перші пять років). Як нї бідні й припадкові подані нею відомости, як нї конвенціональне може бути розміщеннє Володимирових походів між тими роками, але в головнім таке ґрупованнє Володимирових війн на перших роках його правлїння мабуть не довільне. Пізнїйше дві річи опановали увагу Володимира й усе иньше віддалили на другий плян. Одна — то боротьба з Печенїгами; я говорив про неї вище[1348] і вказав, якого незвичайного напруження вимагала вона від Руси і якою повсечасною грозою висїла над нею. Переказані лїтописцем епізоди — то тільки припадково заховані в памяти подробицї сієї важкої боротьби: «бЂ рать велика бес переступа», і добре як у Володимира ставало по за нею сил утримувати попереднї територіальні набутки. Другу многоважну сторону в дїяльність Володимира несподівано принїс 987 р. Вона виплила з відносин до Візантиї.
Останнїй факт в сих відносинах, зареєстрований нашими джерелами — се угода Візантиї з Святославом 971 р. Все дальше ховаєть ся в пітьмі. Можемо здогадувати ся, що угода обома сторонами укладалась нещиро й не привела до добрих відносин: на Візантию спадало підозріннє що до смерти Сьвятослава, і добре обзнайомлений сучасник ібн-Яхя каже, що по смерти Святослава Русь з Візантиєю була в неприязних відносинах[1349]. Але нагла біда примусила Візантию звернути ся за помічю до Руси. Се зрештою була не новина, і ми знаємо такі факти в ріжних формах почавши від часів Олега і до візвання Святослава проти Болгар. Тільки на сей раз помочи треба було против внутрішнїх ворогів, ще більш страшних і небезпечних. Звістний вже нам своїм попереднїм повстаннєм Варда Фока (братанич імп. Ннкифора Фоки) знову забунтував. Імператор Василь, внук Константина Порфирородного, що правив разом з братом Константином від смерти Цимісхія, послав був Фоку проти звістного нам теж Варди Склїра, що оголосив себе в М. Азії імператором зараз по смерти Цимісхія (976). Фока переміг Склїра і зайняв всевластне становище в М. Азії, але коли відносини його до імператора попсовались, сам оголосив себе імператором — у вереснї 987 р. Повстаннє пішло йому добре, й при кінцї того року військо його вже стояло над Босфором. От у сїй великій небезпечности імп. Василь і звернув ся до свого могутного сусїда Володимира.
Союз з ВізантиєюВолодимир згодив ся помогти, але зажадав, аби імператори видали за нього свою сестру. Василь поставив умову, щоб Володимир в такім разї охрестив ся, і він пристав на се. Ся угода мусїла статись при кїнцї 987 або що найдальше в перших місяцах 988 р., бо весною чи лїтом того року Володимир послав вже помічне військо Василю, і той з ним взяв гору над Фокою, витиснув його з побережа, а на другий рік на весну в битві під Абідосом, де знов брало участь і руське військо, Фока наложив головою[1350]. Руський помічний корпус, зложений мабуть з ріжноплеменних вояків — словянських, норманських і всяких можливих, зістав ся й на далї в Візантиї. Два сучасники — Сирієць ібн Яхя й Вірменин Асохік згадують про участь його в візантийських походах в Азії в 999-1000 р. й Асохік каже, що се було те військо, котре випросив цар Василь у царя Руси, як видав за нього сестру; тодї-ж, каже він, Русь «увіровала в Христа». По його словам, сїєї Руси було «шість тисячів пішаків, узброєних списами й щитами»[1351]. Почавши від сього часу «руський» чи то «варязький» корпус стає повсечасним явищем в візантийській армії й невідмінно фіґурує аж до останньої чверти XI в. Сї Варяги становили двірську ґвардію, прибічну сторожу імператора; пізнїйше їх місце заступають західнї вояки, особливо Анґлїйці, що переймають і імя Варягів[1352].
Але осягнувши своє — діставши поміч від Володимира і з нею перемігши Фоку, імп. Василь не спішив ся виконати свою обіцянку — видати свою сестру за Володимира. В поглядах Візантийцїв їх імператор в порівнянню з володарями всього сьвіта, які-б вони сильні і славні не були, стояв на недосяжній висотї; руський же князь, не вважаючи на свої сили, в дипльоматичних візантийських кругах не цїнив ся високо: з візантийського двірського формуляра середини Х в. бачимо, що до руського князя писало ся з меньшою етікетою нїж до хозарського кагана, не кажучи за болгарського царя[1353]. Видати «порфирородну доньку порфирородного імператора візантийського» за сього північного варвара — се була така тяжка нечесть, на яку можна було зважити ся тільки в остатнїй бідї. І тепер, коли біда минула, імператор, очевидно, став протягати з немилою справою.
Похід на КорсуньЩоб змусити його, Володимир звернув ся до ахілевої пяти візантийсько-руських відносин — кримських земель Візантиї. Ми бачили, як ще в серединї Х в., за Ігоря, і потім знову за Святослава візантийське правительство застерегало ся від претензій руських князїв на його кримські землї, до которих ті підходили з півночи і зі сходу, від країв хозарських. Тепер Володимир взяв ся до сього слабого місця. Він пішов походом на Крим, обложив його столицю — Херсонес (Корсунь) і по довгій та тяжкій облозї взяв його. Лїтописна повість, і незалежна від неї друга повість т. зв. корсунська лєґенда, що поруч поетичних і взагалї лїтературних елєментів, заховали, очевидно, також і деякі вповнї реальні подробицї сеї війни, оповідають, що Володимир, приступивши до міста, пробував здобути його приступом, і для того звелїв сипати «приспу» під мури міста, але Корсуняне зробивши траншею під мурами, забирали землю, і так сей замисел не удався. Плян виголодити місто і змусити до піддання також не удавав ся, облога тягла ся 6 місяцїв без усякого успіху, аж поки зрада одного чоловіка з міста не дала змоги відібрати обложеним воду, і се змусило місто піддатись[1354]. Корсунська лєґенда називає тим виновником Варяг Жберна, що запискою, пущеною на стрілї в стан Володимира, звернув його увагу на те, що корабельники проносять запаси і воду до міста, і Володимир, перекопавши дорогу їм, перервав сей довіз і змусив місто піддатись. Лїтописна повість, повторяючи сю звістку про осторогу, пущену на стрілї Володимирови, позиває її автором попа Анастаса, пізнїйшого соборнаго священика київськаго, взятого туди Володимиром, після того як місто піддало ся; по її оповіданню, більш правдоподібному, Анастас вказав Володимирови напрям міських водопроводів, і той перекопавши їх, відібрав воду у міста і тим змусив Корсунян, щоб йому піддали ся[1355]. З хронольогічиих вказівок грецьких джерел виходило б, що взято Корсунь десь лїтом 989 р.[1356].
Володимирова демонстрація осягнула своє; немила вість про неї спіткала імператора серед дуже трудних обставин. Після смерти Фоки Склїр вийшов знову на верх і підняв нове повстаннє, а з півночи все сильнїйше долягали Болгари: син Шішмана Симеон по смерти Цимісхія підняв східню Болгарію, опанував її, а далї почав воювати візантийські землї під час повстання Фоки; майже разом з упадком Корсуня, болгарські війська опанували Верію, сильну пограничну візантийську кріпость в Тесальонїцькій темі, й стали страшні самому Солуневи, другому місту по Царгородї. Приходилось імп. Василю «зложити пиху з серця». З Склїром увійшов він в переговори й обсипав його всякими ласками[1357], а Володимирови мусїв виконати свою обіцянку: царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбуло ся весїллє її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантиї: «власть же за вЂно Корсунь ГрЂкомъ царицЂ дЂля», як оповідає лїтописна повість.
Так представляєть ся розвій сих подій з комбіновання звісток наших джерел з візантийськими й арабськими. Важна вказівка, яку дають сї джерела, — що по першій умові Василя з Володимиром наступило між ними непорозуміннє, і Володимир, виславши вже поміч Візантиї, потім взяв Херсонес[1358]. Яка тому була причина, джерела не кажуть, але коли зважити, що головне джерело — Яхя відріжняє факт умови про шлюб Володимира від самого шлюбу і каже, що руська поміч прийшла після сїєї умови (не після шлюбу), а наші українські джерела кажуть виразно, що аж по корсунськім походї цїсарівну Анну віддано за Володимира[1359], то не може бути сумнїву в тім, що власне проволока зі сповненнєм шлюбної умови — так прикрої візантийському дворови[1360], була причиною війни Володимира з Візантиєю.
Охрещеннє ВолодимираСеред сих подїй якось, видно, непримітно стало ся саме охрещеннє Володимира. Не тільки чужі джерела не дають докладнїйших відомостей в сїй справі[1361], але, що дивнїйше, й на Руси при кінцї XI в. про се ходили найріжнїйші оповідання: «се же не свЂдуще право глаголють, яко крестился єсть в КиевЂ, инии же рЂша: въ ВасилевЂ, друзи же рЂша инако сказующе», каже лїтопись і запевняє, що Володимир охрестив ся в Корсунї, після того як приїхала його наречена. Одначе иньше джерело — старе житиє Володимира (включене і в «Память» мнїха Якова) чи властиво уміщена в нїм хронольоґічна табличка Володимирових дїл, виразно каже, що він ходив на Корсунь «на третеє лґЂто» по охрещенню; корсунський же похід в сїм Володимировім житию має на метї тільки здобути християнських людей для проповіди й священників для охрещення Руської землї. Згадана хронольоґічна табличка в усякім разї не меньш певне джерело, нїж лїтописна повість, автор котрої не дає нам нїякої запоруки, що його версія автентичнїйша від тих «инако сказующих». Коли зважимо ще, що з огляду на відтягання і вимівки імператора Володимир з свого боку мусїв усувати все, що могло дати візантийському дворови оправданий повод до таких відтягань (а таким було б певно в першій лїнії його поганство), — зовсїм певно стає, що він мусїв охрестити ся ще перед своєю оружною демонстрацією против Візантиї — перед корсунським походом.
До сього-ж приводить і хронольоґія. Лїтопись оповідає про охрещеннє Володимира під 988 р., але тут зібрані в однім праґматичнім оповіданню події богатьох років і тим самим виключаєть ся докладне датованнє їх. Згадана хронольоґічна табличка в житиї каже, що Володимир охрестив ся на десятім роцї по смерти Ярополка (що по її хронольоґії умер 978 р.) і по охрещенню жив 28 років († 1015); се приводить нас до 987 p. Корсунь взято десь лїтом 989 р. по візантийським джерелам; по табличцї воно сталось на третїй рік по охрещенню, отже 989 p. Як бачимо, табличка і чужі джерела досить близько сходять ся в своїх рахунках і обопільно себе потверджують. Тому можна з повною правдоподібністю прийняти, що Володимир дїйсно охрестив ся перед походом на Корсунь, і то значно скорше. Чи як раз так, як каже табличка — повних два роки перед походом? Се не дуже певно, бо судячи по вищеподаним джерелам, між повстаннєм Фоки і взятєм Корсуня не минуло двох лїт[1362]. Але рахунок таблички можна виправдати, прийнявши, що Володимир охрестив ся на початку 988 p, (мартівський 987 р.), що автор таблички перекладав роки від сотворення світа на роки між подїями, і як часто бувало, порахував при тім неповні роки[1363].
При хрестї дістав Володимир імя Василя — очевидно, на честь свого проєктованого шваґра.
Де саме охрестив ся Володимир — не знати[1364]. Вище чули ми поговірки, що він хрестив ся в Київі, иньші говорили, що в Василеві (теперішнїм Василькові), иньші — що де инде. Може найпростїйшою і найблизшою до правди гадкою буде, що таки в Київі. Гадка про Василїв, містечко, що могло як раз від нового імени Володимира дістати своє імя, дуже привабна, але власне така комбінація й могла ще в XI в. насунути гадку, що там охрестив ся Володимир.
Хрещеннє стало ся без великої помпи і розголосу-хоч і нема підстави думати, що було воно т а й н и м, як думають деякі дослїдники, толкуючи тим непевність наших джерел на тім пунктї[1365]. Для такої тайности також не можна добачити нїяких важних причин.
Книжна традиція про хрещеннє
Наші давнї письменники охрещеннє Володимира виводять виключно з релїґійно-моральннх мотивів, як се й зовсїм натурально для них. «Прийде нань посЂщениє Вышняго», каже найстарший з них — Іла-ріон…»и въсия разум в сердци єго, яко разумЂти суєту идольскыя лсти, и взыскати єдиного Бога, сътворышаго всю тварь видимую и невидимую». На тім же становищі стоїть і Нестор (в житиї Бориса і Ґлїба) натякаючи на якусь «спону» (перешкоду, прикрість), наведену на нього Богом, щоб спамятати його і навернути на праву віру — «явлениє божие быти ему крестьяну створи ся». Такі ж загальні натяки на боже просвіщеннє, вплив Святого Духа повторяють ся в иньших старих памятках; вони проходять провідною гадкою і через лїтописне оповіданнє, що до недавна було вихідною точкою й для сучасної історіоґрафії, і тому варта особливої уваги. В нїй Володимир малюєть ся запаленим прихильником поганської віри, нечуваним женолюбом і розпустником, але ласка божа стереже його. До нього приходять місіонарі ріжннх релїґій, намовляючи його кождий на свою віру: Болгари-Магометане, «Нїмцї от Рима», хозарські Жиди, нарештї грецький «фільософ». Володимир одначе не здаєть ся. Він постановляє «испытати о всЂхъ вЂрахъ». По нарадї з боярами й «старцами градскими» посилає десять мужа на звідини; вони оглядають ріжні обряди і вернувши ся, захвалюють перед Володимиром грецьку віру; бояре підтримують їх оповіданнє прикладом покійної кн. Ольги, «яже бЂ мудрЂйши всихъ человЂкъ», і Володимир постановляє охреститись, але нїби для більш відповідної форми іде на Корсунь, змушує імператора видати за нього сестру, а при тім заявляє готовність охреститись. Але хоч при облозї Корсуня Володимир прирік охреститись, як що візьме місто, і з тим йому прислали цїсарі свою сестру, — він ще вагаєть ся, і аж чудо — що очи йому чудесно загоїлись, приводить його до охрещення. Охрестивши ся в Корсунї, він побрав ся з царівною, і забравши з Корсуня священників і ріжні святощі, вернув ся до Київа. Тут насамперед нищить ідоли, а далї збирає з цїлого Київа людей на Днїпро, і так стало ся всенародне хрещеннє[1366].
Історичну нестійність сього оповідання виказано тепер вже вповнї. Ми бачили, що в дїйсности інїціятива в зносинах Володимира з Візантиєю вийшла не від нього, але від Візантиї, й проєкт шлюбу був не оконечною, а вихідною точкою в справі охрещення Володимира. З психольоґічного становища беручи, поступованнє Володимира в лїтописи зовсїм неймовірне[1367]. Лїтопись комбінує ріжні перекази, ріжні виводи і мотивовання Володимирового хрещення, громадить одні на другі, так що одно другому входить в дорогу і перебиває. Намови грецького місіонера, невважаючи на всї свої арґументи, котрі мусїли очевидно в своїй версії переконати Володимира і привести до хрещення, — кінчать ся нїчим, бо Володимир переносить справу на раду бояр, а з сеї наради виходить проба вір через посольства. Мотив посольств збирає всякі арґументи за перевагою грецької віри, але всї заходи кінчать ся новою оцїнкою бояр, яка завертає справу назад до пункта, який сам по собі без всяких проб міг рішити справу — посилають ся на приклад, мудрої Ольга (мотив, з якого виводить Володимирове охрещеннє «Память» Якова). По сїм похід на Корсунь мав би значіннє тільки як простий спосіб здїйснення вже міцно прийнятого рішення (так як в старім житиї Володимир просить Бога «дати» йому сей город, аби звідти дістати попів і учителїв християнства «на всю землю»). Одначе з дальшої історії походу виявляєть ся, що нїякого певного рішення у Володимира нема; в оповіданнє вривають ся мотиви з тих версій, де корсунський похід, очевидно, служив провидїнню способом, щоб провести Володимира на християнську віру незалежно від його замірів і плянів: він ухиляєть ся від охрещення до останнього, але хороба і чудесне одужаннє нарешті приводять його до хреста.
Політичні мотиви хрещення
Сей мотив — приведеннє Володимира провидїннєм до охрещення против його волї і свідомости, здаеть ся, був розвинений в старій традиції на тлї народнїх і поетичних оброблень його женолюбства, еротизма, кажучи по теперішньому. Через прізму книжної, церковної письменности пройшли тільки деякі уривки сього старшого Володимирового епосу[1368]. Лїтописна повість описує йото монструальну похоть, котра потрібувала не десятки, а сотнї жінок, так що не вдоволяючи ся своїми гаремами, він ще забирав мужнїх жинок і дївчат у своїх підданих[1369]. Ріжні фраґменти старих переказів і пісень описують його «сватання»-заходи дістати жінку то з того, то з другого високого, неприступного роду, — заходи закрашені суворою, жорстокою закраскою, що кінчать ся наругою мстивого князя над гордою красунею, яка не хотїла його. Так сватає він (в наведеній вище записи) Рогнїдь, княжну полоцьку, і зневажений нею, здобуває її силоміць — силою бере місто і вхопивши Рогнїдь, безчестить її на очах батьків, а потім убиває її батька. Далї — в корсунській лєґендї — посилає «воєводу свого Олега» до «корсунського князя», просити за себе дочки його; корсунський князь посміваєть ся з такої фантазії «поганого», тодї Володимир іде під Корсунь, стоїть під ним девять місяцїв і таки здобувши город, знов безчестить княжну[1370], котрої руки добивав ся, і збезчестивши, вже помітує нею — віддає за Варяга Жберна, що йому поміг здобути місто, а сам бере собі ще вищу цїль — царгородську царівну: посилає Олега і Жберна до Царгороду, просити царівни, грозячи, як не дадуть, зробити з Царгородом те саме, що зробив з Корсунем. І виманивши царівну у братів хоче і з нею «безвЂріє (вар. беззакониє) сотворити» — аж тут мішаєть в се рука божа і наславши слїпоту на нього змушує замість того хрестити ся. «Прельщенъ бысть женою и наконецъ обрЂте благодать божию», резюмує провідну гадку один з варіантів — через похоть жіночу рука божа справила Володимира до правої віри і спасення.
Полишаючи на боцї такі надприродні, провіденціальні обяснення Володимирового навернення, мусимо пошукати більш реальних і конкретних мотивів в обставинах Володимирової дїяльности, в його становищі володаря і полїтика. Ми бачили до тепер Володимира в ролї полїтика, державного мужа в повнім значінню того слова — одного з видатнїйших, і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далї, звязав сю слабко злучену систему земель династичним звязком, і се значно зміцнило її в порівнянню з попереднїми часами. Не виключаючи моральних елєментів, ми і в иньшім многоважнім його дїлї — перейнятю християнства мусимо на сам перед пошукати тих. самих державних мотивів: у таких полїтиків з покликання все перед усїм обертаєть ся наоколо тих державних інтересів.
Ми бачили, що інїціятива союзу вийшла від Візантиї. На прошеннє помочи Володимир відповів жаданнєм руки візантийської царівни. Се на око зовсїм марне жаданнє набере для нас значіння, коли ми перенесемо ся в сьвітогляд людей Х в. Не тільки Рим Старий і Новий (Візантия) вірили в своє вибране становище між державами й народами, як держави над державами, як центри світового житя, — але сим поглядом перейняті були і «варварські» народи. Для них Візантия була ідеалом блеску, слави, культурности, візантийський імператор — недосяжним ідеалом могутности, власти, впливу, престіжа, щось як Людовик XIV в очах сучасних европейських потентатів і потентатиків, тільки ще в значно більшій мірі. За сим императором стояла традиція «вічного Риму», авреоля високої культури, слави, могутности, недосяжної величи, від простих смертельників відрізаної стіною штучної, вередливої, невимовно привабної для варварської фантазії церемонїї й етікети, де дивним способом лучили ся в чарівнім фокусї елєменти античні з східнїми. І варварські володарі навипередки запобігали візантийського двору, щоб у нього перейняти для себе щось із сеї авреолї: як плянети світять відбитим сонечним світом, так вони хотїли взяти на себе щось із сього світового огнища, щоб ним засвітити перед очима своїх варварських підданих і піднести в їх очах себе, свою власть і повагу. Тут була не сама тільки дитяча охота до блискучих цяцьок: орґанїзація варварських держав вимагала передо всїм піднесення престіжу власти, бо вона звичайно в сих примітивних орґанїзаціях занадто низько стояла. З сих мотивів розщибають ся варварські королї й князї за візантийськими реґалїями, візантийськими титулами, візантийсьними царівнами. Трудно знайти европейську державу, щоб між її інсіґнїями не було якоїсь «римської» корони, чи чогось такого иньшого. Русь не була виїмком.
Пізнїйший візантийський полїгістор Гріґора (XIV в.) каже, нїби й якийсь руський володар ('ο Ρωσικός) дістав титул стольника (του̃ 'επί τη̃ς τδαπέζης) ще за часів Константина Вел.[1371]. Для часів Константина се, розумієть ся, неможливо, але тут може крити ся память про якийсь факт надїлення подібним титулом руського князя дуже давнїх часів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том I. До початку XI віка » автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IX. Закінченнє будови Руської держави; часи Володимира Великого“ на сторінці 3. Приємного читання.