Розділ «СИН РАБИНІ»

Воєводи Ярополка добре приготувались до січі з воями князя Володимира в Києві. З самої ранньої весни тіуни, ябетники й мечники з Гори кожного ранку гонили чорних, роб’їх людей з Подолу й Оболоні до Глубочицького ручая й на його берегах копали глибокі рови, насипали два високі вали: верхній по правому березі ручая, нижній — по лівому, аж до Оболоні.

Разом з роб’їми людьми працювали й мостники, дере-воділи, всякі кузнеці — вони густо забивали на валах околля, плели з лози загороди, закопували в землю зубками догори борони, готували й прикривали гіллям ями-костоломки.

Зціпивши зуби, з ранку до пізньої ночі гнули свої спини ці люди — Київ знав навали багатьох орд, набіги різних напасників, але ще ніколи не було, щоб руські люди йшли супроти таких самих руських людей.

Проте вони не могли говорити — над ними стояли княжі мужі, то тут, то там з’являлись воєводи, — кияни мовчали, копали, насипали далі землю.

Як на той час, це була могутня перепона для найкращого воїнства, вали тягнулись не тільки по Глибочиці, а й схилами Щекавиці до Воздихальниці, понад шляхом з Подолу до самих стін Гори.

Але не тільки валами загородився Ярополк від півночі, на верхньому валу Глубочиці викопані були землянки, канави, рови, в яких могли ховатись його пращники, лучники й усі прості вої.

І тепер, коли князь Ярополк з старшою своєю дружиною їхали шляхом до Києва, на валах стояли, а з канав і ровів видирались вої, вони дивились на вершників, що, збиваючи жовту куряву, летіли до Гори.

Княгиня Юлія бачила, як Ярополк примчав з старшою дружиною на Гору, спішився, переступив поріг терема.

Він не зайшов одразу, як завжди це робив, до неї. Юлія знала, чому так сталось, — воєвода Блюд, якого вона піймала в переходах, розповів їй про невдалу січу під Любечем, про відступ воїнства Ярополка. Полки Володимира стоять уже близько від Києва, князь Ярополк радиться з старшою дружиною, як їх зупинити, до терема під’їжджають гонці, повертаються назад, зникають у Боричевому узвозі.

Але княгиня знає, що Ярополк прийде. Вона прибрала в світлиці, запалила свічі, що заливали жовтим промінням стіл, вечерю на ньому, корчагу з вином, келихи.

Була вже пізня ніч, коли Ярополк зайшов до неї.

— Я тебе давно жду, коханий...

— Мені треба було радитись з старшиною, як діяти надалі, що робити. Адже ти нічого не знаєш.

— Навпаки, я все знаю. Мені розповідали твої воєводи. Але ж це не кінець! Що Любеч! Київ, тут, під його стінами, ти мусиш розбити сина рабині. Я чула, що ніхто й ніколи не брав ще цього города. Та чому ти стоїш, іди сюди, до столу, коханий мій, випий вина, це твоє улюблене, грецьке...

Взявши під руку Ярополка, княгиня Юлія веде його до столу, садить там, сама сідає поруч, наливає келихи.

Він жадібно вихиляє один келих, другий... Княгиня Юлія також п’є вино, але маленькими ковтками, дуже повільно.

— Ти переможеш, неодмінно переможеш робочича.

Юлія чудова в цю нічну годину, проміння свічок заливає обличчя, князь Ярополк бачить темне її волосся, високе чоло, тонкий ніс, уста, очі.

Але він не може забути того, що сталось, жах битви під Любечем ще стоїть у нього перед очима, страх перед майбутнім огортає душу.

— Юліє, — каже він, — чому немає ніяких вістей з Константинополя? Може, треба послати нових слів? Адже тоді, коли ти приїхала до Києва, сли імператора обіцяли мені все.