Розділ «СИН РАБИНІ»

Там, у білих пісках під Любечем, лежать кості воїна Микули, поруч із ним — щит і меч, в ногах вірна жона, що мала в світі ім’я Вісти... Вічна їм пам’ять!

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Чимдуж тікав із дружиною своєю після любецького побоїща до Києва князь Ярополк. Обома берегами в полі йшли його піші полки. Лодійне воїнство, яке увесь час наздоганяли, завдаючи йому великої шкоди, варяги, удень і вночі пливло Дніпром, комонники прикривали спину.

Воєводи радили Ярополку зупинити своїх воїв, прийняти бій спочатку в гирлі Прип’яті, пізніше — Тетерева і, нарешті, біля Вишгорода, але він — роздратований, сердитий, поглядаючи на голі жовті коси, лози над берегами, лодії, що пливли й пливли Дніпром, — велів полкам відходити далі й далі, сам летів на коні попереду старшої дружини.

Поруч з князем увесь час скакав воєвода Блюд.

— Воєводо мій! — говорив Ярополк, коли вони з Блюдом одірвались від дружини й спроквола їхали зеленим лугом над Дніпром. — Скажи мені, як і чому так сталось під Любечем? Ми зібрали кращих воїв земель, на чолі їх стояли ліпші воєводи, перемога належала тільки нам, ми перемагали, вже лави Володимира схитнулись, близько був і кінець січі. Я, тільки я мусив перемогти.

— Син рабині вельми хитрий, — зупинивши коня, відповів Блюд. — Він веде з собою язичеську полунощну силу, що стоїть за старий закон, йому, як робочичу, допомагають смерди.

— Слухай, воєводо! Але ж ці смерди суть скрізь... Я вже боюсь за Київ...

— О ні, княже, — говорив Блюд. — За Київ турбуватись не доводиться. Супроти Володимира стане вся Гора, Подол і Оболонь також нам допоможуть. Певен я, що на поміч нам ідуть уже й печеніги, а княгиня Юлія, надіюсь, немарно сидить у Києві — нам повинні допомогти й, безперечно, допоможуть імператори ромеїв.

— То правда, — згоджується Ярополк. — Сидіти на одному столі, бути під рукою Володимира повік не буду. Швидше до Києва, воєводо, станемо там, одіб’ємо полунощну навалу. А тоді, коли переможу Володимира, — о, тоді я наведу лад у всій землі, я покажу робочичам старий закон і покон...

Хижий, роздратований князь Ярополк б’є коня, разом із воєводою летить далі й далі.

Надвечір третього дня князь Ярополк з старшою дружиною домчав до Києва і зупинився край лісу на Щекавиці.

У цю передвечірню годину тут, на Щекавиці, було надзвичайно тихо, вряди-годи тільки в лісі перекликались удо-ди й зозулі, тиша велія стояла на широкій долині, Подолі й Оболоні, де, скільки не кинь оком, розтікались хижі й землянки смердів.

Над Подолом височіла твердиня київських князів — Гора, з чорною дерев’яною стіною, кленами, що врізувались у темно-синє небо, дахами теремів, які сяяли під промінням вечірнього сонця, — там також було тихо.

Позаду, з кожною годиною все ближче й ближче, посувались полки Ярополкові. За ними поспішали вої князя Володимира. Тут, на підступах до города, вони зупиняться, тут скоро заспівають тужно стріли, задзвенять мечі, вдаряться щити, тут буде січа жорстока, по землі ріками потече кров...

Мабуть, через це в князя Ярополка зблідло обличчя, напружено забилось у грудях серце, рука стиснула й туго натягнула поводок коня...

— Отут, княже, — шепоче воєвода Блюд, що стримує свого коня біля Ярополка, — мусимо стати... Город Київ готовий до брані, наші вої повержуть полки Володимирові...

Князь Ярополк обертає обличчя до воєводи, що пильно дивиться на нього косуватими темними очима... Це, либонь, ті слова, яких ждав князь, і тому обличчя його враз рожевіє, на устах з’являється посмішка.

— Тут мусимо стати! — велить він.

І, вдаривши коней, князь з Блюдом швидко спускаються до Подолу, оглядають рови, вали, околля на схилах.