Розділ «СИН РАБИНІ»

— Мушу йти! — промовив він. — Нехай Перун благословить все моє воїнство.

— Не печалься, княже, — не сам будеш, я завжди з тобою.

Він узяв руку Володимира й міцно стиснув її.

— Ні, Добринє! — відповів йому князь. — Я тебе не кличу в цю дорогу.

Воєводі стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думає брати його з собою?

— Я люблю Київ, — поволі говорив Володимир, — за ці ж літа полюбив Новгород... І як їх не любити? Київ — отчина моя, а вспоїв мене й вскормив, як рідного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усі п’ятини землі, людей полунощних, що мають суворі лики, але теплі серця.

— Ці люди люблять такожде й тебе, — сказав Добриня.

— От через це й не хочу я, — ніби не чуючи його слів, вів далі Володимир, — залишити їх сиротами... Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Дніпрі, а тут кожного дня можуть посунути свіони, чорні булгари.

— Добре робиш, княже, — згодився Добриня, — що печешся про Новгород, полюбив і я його.

— Думаю, — подивився на Добриню Володимир, — що треба мені залишити в Новгороді посадника свого, якому вірю.

— Так і зроби, княже!

— Роблю, Добринє, а тому залишаю в Новгороді тебе.

— Мене?

— Так, мій вуйку й воєводо!

Добриня довго мовчав. Блискавиці на обрії роздратовано били землю. Важкі думки краяли серце воєводи.

Він хотів би піти з Володимиром — похід обіцяв йому честь і славу, в полуденних землях їх ждала перемога.

Правда, Добриня непокоївся, думаючи про Київ. Володимир, — він вірив у це, — переможе Ярополка, сяде на столі отця свого, Гора, яка нині схиляється і служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.

Але чи прийме Гора Добриню? Він згадав літа, коли був гриднем у дружині князя Святослава, сотенним, став, нарешті, воєводою-уєм Володимира. Що жде його, коли він приїде в Київ з Володимиром? Князь — дужий, він пішов у отця свого, скорить Гору, але хіба князі давно, а нині й поготів не схиляли голів перед всемогутньою Горою? Коли ж навіть князі мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добрині, він і колись відчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воєводства.

У Новгороді Добрині вільніше, тут він рівня всім боярам і воєводам, стоїть над ними, бо є правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.

— Дуже уболіваю я, княже, — важко зітхнувши, промовив Добриня, — що не береш мене з собою, бо там я ані сил, ані самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгороді... Пам’ятай, княже, що аки воїн твій сидітиму тут, блюстиму стіл, все робитиму по твоєму слову.