Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Відродження Української держави в часи козаччини. Гетьманщина»

Вона продовжувала з більшою силою тиснути на українське населення. Ще Вельямінов пишався тим, що його колегія збільшила податки майже на 600 відсотків. З 1722 р. по 1724 рік ці податки збільшились від 45,5 тис. рублів до 241,3 тис. рублів. Тепер колегія почала стягувати податки із українських землевласників та водночас зачепила й російських, які вже укоренилися в Україні. Так, один О. Меншиков, найперший сподвижник Петра І, дістав тут до 200 сіл і містечок, володів Почепом, Ямполем та іншими містами, мав численну кількість промислів. Він перший обурився податковою діяльністю Малоросійської колегії. Через те, коли після смерті Петра І на престол сіла його дружина Катерина І, якій Меншиков допомагав здобути цю честь, він зробив усе, щоб припинити діяльність колегії та знову обрати гетьмана. Уже за царювання наступника Катерини І — Петра II ним став миргородський полковник Данило Апостол (1728–1734).

Але новообраний гетьман не міг відновити знищених державницьких інституцій України. Від нього взяли обіцянку не порушувати присяги російській державі, бути “вірним рабом російських монархів”, не вдаватися до будь–яких зносин з іншими державами і народами, і навіть із запорожцями. Його син залишався заложником у Меншикова. Царський уряд видав гетьманові на його прохання угоди — “Нужды малороссийские” та “Решительные пункты”. Офіційно було дозволено обирати гетьмана України, хоча в таємній інструкції говорилося, що це робиться лише для вигляду,— “для лиця”, — а насправді гетьман України призначається імператором — “с воли и соизволения Его Императорского Величества”. Призначалась і вся старшина, і Генеральний Суд мав бути із трьох “персон” українців і трьох із “великороссиян”. “Обрання” гетьмана мав провести спеціальний представник Москви Наумов. Йому було вказано, що в тому разі, коли козаки на раді будуть не згодні з цією кандидатурою, він повинен припинити раду, щоб козаки не могли обрати когось іншого на гетьмана.

З цього часу фактично російський уряд уже не визнавав Гетьманської України як юридично самостійної державної сторони. “Решительные пункты” мають уже форму указу царського уряду, який потрібно лише виконувати. Діяльність гетьмана Апостола в цих умовах обмежилась економічними питаннями: зменшенням поборів, впорядкуванням податків тощо. Він продовжував започатковану Скоропадським справу укладання зведення українських законів — “Права, по которым судится малороссийский народ”; головна ідея цього твору — збереження автономії України і визнання за українською шляхтою привілеїв. Проте й це викликало настороженість у російській столиці. Там чекали моменту, щоб усунути цього гетьмана від влади, хоча кожен його крок і без того контролювали царські радники, які наглядали за адміністрацією, фінансами і військом України, яке використовував царський уряд на примусових роботах у будівництві укріплених ліній, в роки чергової російсько–турецької війни. Через шість років Данило Апостол помер, і знову вся влада в Україні була передана Малоросійській колегії. Тепер вона називалась “Правління гетьманського уряду” (1734–1750).

Це був період, коли в Московській державі почали часто мінятися царі, які після Петра величали себе імператорами. За імператриці Анни Іоаннівни, дочки Петрового брата, російською державою управляли численні німецькі радники. Період її правління пов’язаний з іменем фактичного правителя Росії — фаворита цариці, прибалтійського німця Ернста Бірона. У самій Російській державі та в Україні він установив жорстокий терористичний режим, коли придушувались всілякі прояви незалежного існування й самобутнього управління.

На чолі Правління гетьманського уряду в Україні був поставлений князь Олексій Шаховськой, якому надавалась необмежена влада.

Останній гетьман України Кирило Розумовський

Князь Шаховськой і його Правління дістали від уряду цариці Анни Іоаннівни спеціальну інструкцію, котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адміністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпорядкованість в управлінні, хабарництво, несправедливість у судах — все це вина українських урядовців. Ці чутки мали привчати українців до думки, що Гетьманщина — непотрібна Україні інституція, нездатна управляти народом, захищати його інтереси, тому її потрібно негайно скасувати. Імператорський уряд дав Шаховському наказ робити все, щоб українська старшина не зближувалась ні з білоруською, ні з польською шляхтою, ні з українською старшиною Правобережжя, яке перебувало у складі Польської держави. Але потрібно було всіляко сприяти шлюбам українців з росіянами. Цим малося на увазі міцніше прив’язати українську старшинську еліту до російського урядового колеса. Прагнення українців до самостійного державного існування розцінювалось як державна зрада.

Робилося все, аби українців позбавити навіть доброї згадки, що українська спільнота колись юридично мала в Польсько–Литовській державі стани, вольності та привілеї. Тепер над представниками різних станів українського населення чинилася сваволя. Так, у 1734 р. голова Правління гетьманського уряду — ним тоді став новий російський чиновник князь Барятинський — наказав заарештувати старого чернігівського архієпископа Іларіона Рогалевського. В 1734 р. за наказом цього князя був заарештований увесь київський магістрат, а його архів було перевезено до столиці Росії. Барятинський пояснював необхідність подібних дій тим, що київські міщани повинні забути свої привілеї, записані в паперах магістрату. Подібно поводились в Україні й інші прислані сюди російські урядовці. Наприклад, фельдмаршал Мініх, невдоволений своїми сусідами, українськими землевласниками Марковичами, подав скаргу до суду. Суд виніс вирок: вислати представників цієї знатної родини на будівництво укріпленої лінії. Це були сини члена Правління гетьманського уряду Андрія Марковича, їх вислали як простих козаків. Та Мініх був незадоволений судом і почав брутально лаяти суддів. Як і інші російські чиновники, він вважав, що російський уряд дуже панькається з українцями, і пропонував передати всю владу в Україні одному урядовцю, очевидно, мав на увазі себе. Були плани передати Україну фельдмаршалові Мініху як герцогство — у винагороду за заслуги.

На початку 30–х і в 40–х роках. XVIII ст. Україну постійно грабували економічно через численні виснажливі війни російської держави з турками і Кримом. Українських козаків використовували як військо, а українських селян як допоміжну силу при спорядженні армій. Коні, воли, фураж, підводи, продовольство, одяг — все це забирали безплатно у селянських і козацьких господарів. Наприклад, за час російсько–турецької війни 1734–1739 рр. українські жертви складали такі цифри: всього було залучено 312 тис. козаків і селян, з яких загинуло 34 тис. 200 осіб; загинуло більше 50 тис. коней; з України викачано 1,5 млн рублів, на той час це була величезна сума. Звичайно, все це ніколи і ніким не відшкодовувалось. До всього цього потрібно додати, що населення України утримувало в 1737 р. за свій кошт 75 російських полків, у тому числі — 23 кінних, в 1738 р. — 50 полків і т. д. Після війни Україна не могла відновити свого довоєнного економічного рівня протягом двадцяти п’яти наступних років.

Зубожіння України було жахливим. Навіть Мініх, якого не можна запідозрити в прихильності до українців, об’їжджаючи Україну, говорив, що без сліз не можна було дивитися на спорожнілі села, на незасіяні ниви, на спустошену, колись квітучу землю. Населення Лівобережжя переселялось на південні землі, на Правобережжя.

Українська гетьманська державність, що утвердилась на Лівобережній Україні після визвольних воєн, зникала під тиском політики російського уряду, особливо після Петра І. Україна з усіх сил боронила свої права. Але сили вже вичерпувались.

Остання спроба зберегти хоча б видимість української автономії й урядування української шляхти була за гетьманування Кирила Розумовського.

Після правління Анни Іоаннівни — років біронівщини, що залишили тяжкі драматичні сторінки в історії України, у 1750 р. на російський престол сіла дочка Петра І Єлизавета. Цей час приніс Російській імперії певний моральний перепочинок від судів Таємної канцелярії, катувань, доносів, заслань, розправ. І саме на цей період припадає гетьманування останнього українського гетьмана Кирила Розумовського.

Це надзвичайно цікава постать, овіяна легендами, міфами, переказами, які й понині живуть у народі, особливо на Чернігівщині, звідки походила родина козака Григорія Розума (село Лемеші, Козелецького району). Його сини — Олексій та Кирило — стали найвищими сановними людьми Російської імперії. Історики твердять, що імператриця Єлизавета Петрівна взяла у свій час морганатичний шлюб із прекрасним співаком петербурзької капели — Олексієм Розумом. Від цього й починається кар’єра козацьких синів, які стали називатись графами Розумовськими.

Мабуть, на чутливе серце імператриці вплинула велика любов Олексія до своєї України, до її пісень та історії, а його народний світогляд позначився і на ліберальному правлінні імператриці. Сам Олексій ніколи не втручався в державні справи. Але сліди його інтелектуального впливу на імператрицю — беззаперечні.

У 1744 р. Єлизавета навіть поїхала в Україну, відвідала кілька міст, де її врочисто зустрічали козацькі війська, віддаючи високу шану, а старшина звернулася з петицією, в якій прохала відновити в Україні гетьманську владу. Імператриця Єлизавета сприйняла це прохання прихильно, але не поспішала його виконувати. Вона мала на меті поставити гетьманом молодшого брата Олексія — Кирила. Та він був надто молодий. Щоб зробити його правителем великої території, потрібні були певні знання. І Єлизавета відправляє Кирила за кордон для навчання. Він слухає лекції в університетах Італії, Франції, Німеччини і 22–річним юнаком повертається до Петербурга. Його призначають президентом імператорської Академії наук.

Цей пастушок, козацький син, мав неабиякі здібності. Настав час, коли імператриця зрозуміла, що Кирило здатен справитися і з управлінням Україною. 5 червня 1750 р. указом імператриці було затверджено, а в Глухові на старшинській раді врочисто обрано гетьманом (а фактично ж — призначено!) Кирила Розумовського. Україна сприйняла відновлення гетьманства як надзвичайно велику святкову подію, бо знову ожила надія на те, що Українська держава відродиться. Після церемонії обрання палили з гармат, співали пісні, читали врочисті вірші, Кирила Розумовського прославляли в різних патетичних промовах. Навіть салютували на його честь. Це була не данина його державним здібностям, яких ще ніхто не знав, а лише надія на те, що знову підніметься з небуття козацько–гетьманська держава — Україна.

Кирило Розумовський протягом свого управління до 1764 р. проводив досить чітку політику, спрямовану на відродження самоврядування України. Деякі історики справедливо вказують, що політиків потрібно поціновувати не по тому, чого вони не зробили, а по тому, що вони зробили в тих історичних умовах. Одним із перших заходів Розумовського була спроба вивільнити Україну з–під політичної підлеглості російському Сенату і передати її справи Колегії закордонних справ, як окремої іноземної держави. Гетьманові також було передано управління Києвом і Запорожжям, які до цього підлягали управлінню російського уряду. Але Розумовському не вдалося вивільнити Україну з–під фінансової зверхності імперії. Російські чиновники не дозволили Україні мати свою скарбницю і продовжували контролювати зносини України з іноземними державами.

Ще одна важлива заслуга Розумовського полягала в тому, що він запровадив старшинські з’їзди у столиці Гетьманщини — у місті Глухові. Ніби постав козацько–старшинський парламент, про який мріяв Пилип Орлик, що мало велике значення для зміцнення демократичних традицій державницького управління в Україні.

У 1763 році Розумовський скликав у Глухові широке зібрання старшин — Генеральні збори. Це вже виглядало справжнім українським парламентом. Він затвердив судову реформу гетьмана, яка повертала судові закони до часів Литовського статуту. Запроваджувався суд земський — для цивільних справ, підкоморський — для справ земельних, гродський — для карних злочинів. Генеральний суд завершував цю ієрархію. Всі судді обиралися із числа старшини, яка тепер офіційно називалась шляхтою.