Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Відродження Української держави в часи козаччини. Гетьманщина»

Великим завоюванням українського народу було також те, що селянство не тільки дістало особисту свободу і землю, а здобуло право вільно переходити в інші стани — насамперед у стан козаків.

Іншим наслідком цих подій було створення української козацької держави, яка втілила в реальне життя демократичні суспільні ідеали, що збереглись в українському народі з часів первісного суспільного ладу, коли всі справи вирішувалися спільно, на вічах. Вони були збережені й розвинені далі в житті Запорозької Січі. Це і рівність станів, і демократичний спосіб обрання влади на всіх рівнях — як законодавчої, так і виконавчої й судової. Разом зі створенням Української держави в ході визвольної боротьби була сформована і військова сила, яка захищала цю державу, — могутня козацько–селянська армія, що формувалась на засадах добровільності, а не примусу. У певні періоди свого існування, залежно від військових потреб, ця армія нараховувала до 120 тис. осіб. На той час це була надзвичайно велика військова сила. У цьому була першорядна заслуга Б. Хмельницького та його оточення.

Б. Хмельницький виявив себе не тільки талановитим творцем державності українського народу, а й талановитим політичним діячем, полководцем, дипломатом. Звичайно, не все так відбувалося, як хотілося, не завжди вдавалося зберігати рівновагу в питаннях соціальних, військових та дипломатичних. Але він умів маневрувати, умів іти на компроміси, і все це підпорядковувалось одній великій меті — побудові незалежної Української держави.

Б. Хмельницький зумів закласти основи для існування козацько–гетьманської держави. Українські гетьмани, які перейняли кермо управління після Хмельницького, в своїй більшості намагалися зберегти і зміцнити цю державу. Боротьба за її утвердження через об’єктивні історичні причини внутрішнього та зовнішнього порядку призвела до драматичних наслідків. Українська держава в часи Руїни ослабла, знищила свої і без того виснажені економічні та військові ресурси. Внаслідок численних воєнних дій королівська Польща знову оволоділа Правобережжям, відновила і кріпосництво, і магнатське землеволодіння. Частина України, що опинилась під владою Османської імперії, потерпала, як і до Хмельниччини, від нападів турків і татар. І лише Лівобережна Україна, що потрапила під владу Московської держави, дістала в цьому плані відносний перепочинок. Хоча не слід забувати, що царський уряд одразу ж після смерті Б. Хмельницького розпочав наступ на державні інституції Гетьманщини.

Уже за п’ять років після смерті Б. Хмельницького (після Переяславських статей, підписаних Юрієм Хмельницьким у 1659 р.), потім після Московських статей 1665 року І. Брюховецького, після Глухівських статей 1669 року Д. Многогрішного, а далі й після Коломацьких статей 1687 року І. Мазепи царський уряд зменшував автономні права України — її уряду, армії, посилював вплив московських воєвод і вельмож, котрим роздавав землі в Україні.

Епоха Руїни поставила Україну на кінець XVII ст. в надзвичайно складну ситуацію. І ось у цей період — у липні 1687 р. — на Коломацькій раді гетьманом обирають Івана Степановича Мазепу.

В історії Московської держави цей період був переломним — наприкінці століття її очолив цар Петро Олексійович. Це була людина хворобливо шаленого темпераменту, незагнузданої волі. Він прагнув до перемін, які зміцнювали б старосвітську політичну систему управління в Московському царстві — самодержавство — за допомогою перейнятих із Заходу нововведень. А Україні цей період історії приносить руїну і занепад державності. Настав час агонії її визвольних прагнень, царський уряд раз у раз завдавав їм непоправних втрат. Новий же гетьман І. Мазепа жадав відновити державницьку силу Гетьманщини.

Отже, наприкінці століття зіткнулося дві історичні особистості, які уособлювали два напрямки в державному будівництві. З одного боку — Петро І, який із шаленством одержимого намагався витягти стару феодальну боярську Московію на європейські терени життя з допомогою свавільного, безконтрольного самовладдя. З другого боку — високоосвічений гетьман Мазепа, просвітитель і поет, який розумів нерівність сил у боротьбі з російським експансіонізмом, та все ж мріяв позбутися залежності, проводив обережну, тиху, але наполегливу політику, щоб зберегти хоч якісь права гетьманської Української держави, а при можливості відірвати від Москви й відродити її силу.

Україна, котра увійшла в союз з Московським царством ще за Б. Хмельницького, Україна з її вільним козацьким духом, з її республіканськими виборними інституціями, із самоврядуванням міст і містечок; зі своєю козацькою армією, самобутнім адміністративним поділом, із демократичною формою обрання всіх рівнів влади — від гетьмана до війта, попри всі урізання таких прав, Україна з численними братствами, школами, колегіями, академіями, друкарнями, храмами — така Україна була чужорідним утворенням для Московського царства. Вона викликала острах не лише в самодержців, але і в рядових поміщиків та дворян, які боялися, що їхні селяни звабляться волею в сусідів і збунтуються.

Через те в Коломацьких статтях московський уряд поставив таку вимогу: Україна не може мати ніяких стосунків з іншими державами; московські залоги стрільців вводяться в нові й нові міста України й навіть у столицю Гетьманщини — у місто Батурин, щоб контролювати діяльність гетьманського уряду. У цих статтях заборонено було називати Україну “Малороссийский край гетьманского регименту”, а потрібно було говорити, що Малоросійський край належить до єдиної держави — Московського царства, яке тепер все частіше називало себе Росією чи Великою Руссю.

Визначались і обов’язки гетьманського уряду. Вони полягали в тому, як писалося в цих статтях, щоб народ малоросійський “всякими мерами и способами с великороссийским народом соединять и в неразрывное й крепкое согласие приводить в супружество” — тобто всіляко сприяти одруженню великоросів і українців, щоб у цей спосіб знищити національну і державницьку свідомість українців.

Передусім царський уряд намагався послабити силу Україні, виснажуючи її економічні та людські ресурси. Указами уряду було заборонено вивозити з України будь–куди, окрім Росії, селітру (сировину для виготовлення пороху), вовну. Розвідане в Донеччині вугілля можна було вивозити тільки до Росії. В інтересах російських купців і заводчиків було заборонено ввозити в Україну з країн Європи ряд промислових виробів, зокрема тканину, панчохи, голки. Свої товари для продажу Україна могла вивозити лише через далекі і вкрай незручні балтійські порти, тоді як вона традиційно торгувала прядивом, воском, худобою, щетиною із західними державами, що були поряд. Збір податків із товарів, які вивозили з України, був відданий на відкуп російському купцеві Саві Рагузинському, згодом сєвським купцям Шереметцевим.

Російський уряд збував в Україні тільки мідні гроші, а золоті срібні мали залишатися в обігу в самій Росії. Фактично Петро І скасував вільну торгівлю України, заборонив торгувати із Запорозькою Січчю, а в 1709 р. зруйнував її.

Царський уряд обрав ще й інший напрямок політики щодо України — це нищення її військової сили, козацької армії. Від самого початку гетьманування І. Мазепи царі використовували це військо лише в інтересах своєї держави. Козаків постійно брали на війни, які вела Росія в своїх цілях — то в Причорномор’ї, то в Прибалтиці. У 1699 р. в одному із листів до царя Петра І Мазепа писав, що за дванадцять років свого гетьманування він узяв участь в одинадцяти походах російських військ.

Коломацькі статті змушували гетьмана посилати козаків і на суднобудівництво, і на копання каналів, і на будівництво фортець на південному порубіжжі Московського царства, і на будівництво Петербурга, який і виріс на козацьких трупах.

Примусові “канальські” роботи знесилювали й розоряли козацьке господарство. Адже козаки мусили йти на ті роботи при власному спорядженні — зі своїми кіньми, волами, фуражем, одягом, продовольством. Козаки тяжко хворіли на тих роботах, їх косили епідемії. Додому поверталась часом половина чи третина. Через те козаки воліли краще йти до поміщика й виконувати повинності, аніж йти на “канальську” каторгу. Це призводило до того, що козаки перетворювались у залежних селян, але це убезпечувало їх від тієї “канальської” погибелі. У деяких козацьких селах південної України до наших днів збереглось найстрашніше прокляття: “А щоб тебе каналія забрала”.

Збереглось чимало свідчень сучасників про ту тяжку “канальську” працю. Ось що писав полковник Черняк про перебування козаків на копанні Ладозького каналу: “Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби. Найбільше вкоренилася гарячка і опух ніг. І мруть з того. Однак приставлені офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва б’ють їх при роботі палицями, хоч і так вони не тільки вдень і вночі, а навіть у дні недільні та святкові дні виконують роботу без спочину”.

До того ж козаків посилали в похід у східні країни, з якими воювала Росія, —до Дербента, Гиляна, у Персію. Під час одного такого походу до Гиляна від хвороб загинуло близько 90 % козаків: було послано 6800, а повернулось тільки 646 осіб.

У 1721 р. з 10 тис. козаків, посланих на Ладогу, повернулася третина.

Порожніли українські села. Петро І намагався навіть будь–кому віддати Україну — або своєму фаворитові Меншикову, або комусь із вельмож, аби лишень остаточно знищити її, аби вона не вивищувалася в його азіатській імперії отими республіканськими формами життя, своїми демократичними інституціями, своєю культурою, юридичними законами. Через те саме й забирали з України за наказом Петра І друкарні, книжки, її науковий потенціал — викладачів академій і колегій, священиків, митрополитів, письменників, дяків, яких використовували на благо Російської імперії та її культури.