Розділ «Гетьманування Івана Брюховецького Настрої в Україні у перші роки після Чорної ради»

Настрої в Україні у перші роки після Чорної ради

Як відомо, частина запорожців, котрі підтримали Брюховецького під час Чорної ради, попри побажання новообраного гетьмана, не схотіли повернутися на Січ, порушивши таким чином сподіваний сценарій. Тепер ці люди ставали тягарем Брюховецького, і він швидко придумав спосіб позбутися їх. Роздавши декому із запорожців старшинські уряди й, отже, заручившись їхньою підтримкою, він розділив решту колишніх союзників на дрібні загони і призначив у різні полки як допоміжне військо. Ці загони без певного призначення перебували на утриманні в містах і селах Лівобережжя. Захід Брюховецького досягав подвійної мети: по-перше, роздрібнюючи сили запорожців, гетьман таким чином послаблював їх на випадок, якщо настрої запорожців переміняться не на його користь; по-друге, такий захід оздоблював населення проти запорожців, адже військові стації, особливо в той важкий час, були для нього справжнім тягарем.

Покінчивши з противниками і позбувшись тих прибічників, подальше втручання яких у його справи було зовсім небажаним, Брюховецький узявся за «незалежне правління».

Його жорстокі методи керівництва, жадання влади, а заразом і користолюбство, так-сяк стримувані раніше, знайшли нарешті вихід. Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький дав повну волю своїм бажанням. А це неминуче натрапило б на протест усіх верств українського населення, надто ж двох найбільш згуртованих його станів, а саме городового козацтва й міщанства. З точки зору першого, новий гетьман був незаконним і своїм статусом порушував старовинні козацькі права. Самовільне призначення полковників і їх зміщення, до якого не гребував удаватися Брюховецький, упереджені вироки військового суду, складеного з відданих прибічників гетьмана, його прагнення за допомогою Москви підсилити гетьманську владу – усе це збуджувало проти нього роздратування козацтва. І то, зауважмо, роздратування навіть у людей, яким він сам дарував владу. Тому що ці самі висуванці Брюховецького, раптом отримавши владу, розуміли: так само раптово вони можуть її і втратити – лише за бажанням тирана, що нехтує процедурою й збереженим сторіччями козацьким звичаєм.

Що ж стосується міщанства, тут авторитет Івана Брюховецького псувала інша його негативна риса – надмірне користолюбство. Річ у тому, що Брюховецький вороже ставився до привілеїв, отриманих містами від польських королів, тобто магдебурзьким правом. І хоча магдебурзьке право українських міст було підтверджене пізніше московським царем, гетьман неодноразово писав до Москви, скаржачись на несправедливість: мовляв, міщани мають привілеї, яких бракує козакам. Зрозуміло, що за допомогою цих листів Брюховецький прагнув захопити в свої руки право накладати побори й повинності, яке досі йому не належало, а разом з тим отримати доступ до значних фінансових потоків. Відомо навіть, що через політику гетьмана міщани вимушені були інколи вдаватися до захисту представників московських властей, як це було, наприклад, у Києві під час перебування там воєводи Чаадаєва. Навіть Чаадаев у цьому протистоянні українського гетьмана і його власного народу зайняв позицію простих українців. Тож коли воєводу було усунуто з посади заходами Брюховецького, озлоблення міщан проти гетьмана ще більш посилилося. Хоча навряд чи це сильно турбувало інтригана. Як ми знаємо, народ для гетьмана був лише засобом досягнення влади, тим більше, що Брюховецький тепер мав куди надійнішу точку опори – Москву, довіра якої до нового гетьмана все зростала. Щоб остаточно затвердити цю довіру, Брюховецький у вересні 1665 року прибув до Москви на чолі великого почту, до якого входили майже шістсот старшин, козаків і челяді. Метою візиту було одруження гетьмана на «московській дівці». Пам'ятаючи важливість родових зв'язків між старшиною Богдана Хмельницького і самим гетьманом, він, очевидно, мав на меті змінити власні потуги дещо інакше – за допомогою родових зв'язків із московськими вельможами. Скоро одруження лівобережного гетьмана й справді відбулось – дружиною Брюховецького стала родичка принципала московських стрільців Івана Єлагіна, який так доповідав цареві про шлюб: «…по твоєму великому государя указу выдана была замуж племянница моя Дарья Олферьева, дочь Исканская, за Ивашку Брюховецкого». Цар, який тримав руку на пульсі подій і, найпевніше, був ініціатором шлюбу, залишився задоволеним.

Відсвяткувавши пишне весілля, по проходженні зовсім короткого часу Брюховецький продовжив іти в обраному напрямку – до входження Лівобережної України у цілковиту залежність від московського царя. Він випросив собі двір у Москві й обіцяв тримати там свого племінника як заручника. Крім того, як наголошують російські джерела, Брюховецький сам запропонував боярській думі декілька додатків до старих договірних статей, що регулювали відносини Москви й України, в результаті чого наприкінці жовтня 1665 року з'явились так звані «Московські статті».

Не буде перебільшенням сказати, що цей договір за своєю вбивчою для української державності силою значно перевершив усі попередньо підписані документи. За умовами «Московських статей» 1665 року українські міста й землі переходили під безпосередню владу Олексія Федоровича, – це відкидало віднині всі ті «фігові листки», якими були союзні договори, що встановлювали обмежену протекцію Московського царства над Україною. За новим документом гетьманському уряду заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними країнами. Обмежувалось – тепер уже офіційно – право вільного обрання гетьмана в козацькому колі, так що надалі такі вибори мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських депутатів. Новообраний гетьман мусив приїздити до Москви на затвердження його посади найвищим царським повелінням. Збільшувалась і кількість московських військ в Україні. Тепер на постійному утриманні тут мало бути до дванадцяти тисяч ратників, причому гетьманський уряд Лівобережжя зобов'язувався постачати їм усе необхідне власним коштом.

Залоги царської армії було розташовано тепер, окрім головних полкових міст, у Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі й навіть на Запорожжі, де вісімсот московських вояків зайняли збудовану ще поляками фортецю Кодак. Відповідальність за збір податків з українського населення покладалася на московських воєвод, і всі збори мали йти, оминаючи місцевий бюджет, у царську казну. Українська православна церква переходила в підпорядкування Московського патріархату. Фактично, після затвердження «Московських статей» лише козацький стан більшою чи меншою мірою зберігав свої автономні права, та й навіть ця автономність була настільки відносною, що з кожним днем у Брюховецького з'являлося все більше й більше ворогів. Крім того, було розпочато процес поступового закріпачення решти населення України.

Але, судячи з усього, гетьмана зовсім не хвилювало ставлення українців до його «діяльності». Він поспішав отримувати царські милості, а отримувати було що. За вірність Брюховецького, яка перевищила всі сподівання Кремля, гетьман і старшина, що супроводжувала його в подорожі до царської столиці, були щедро нагороджені: гетьманові подаровано звання боярина, старшині дано дворянство, всіх без винятку учасників почту було обдаровано містами й селами. Мало того, українськими містами й селами! При цьому Брюховецький прохав царя, щоб власність, дарована їм, надавалась би у вічне володіння «со всеми крестьяны». Це й було негайно вписано в даровані царем грамоти. Гетьман-боярин отримав на своє прохання у вічне володіння Шестаківську сотню в Стародубському полку.

Але така – загарбницька по суті – поведінка гетьмана Брюховецького таки далася йому взнаки. «Україна не Росія», напише через кілька сторіч другий президент незалежної України й буде мати рацію. Не така Україна тепер, не такою була вона й через одинадцять років після закінчення Хмельниччини. Брюховецький повертався з Москви, оточений глухою стіною ненависті й гострого спротиву населення держави, яку він щойно виміняв у московського царя на боярський титул, «московську дівку» і будинок у Білокам'яній. Без перебільшення можна сказати, що «Московські статті» викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання на Лівобережжі, а згодом і вбивства самого гетьмана Брюховецького.