Розділ «Кінець гетьманування Юрія хмельницького Гетьманування Павла Тетері Підготовка до проведення Чорної ради»

Гетьманування Павла Тетері

Підготовка до проведення Чорної ради

«Зазначмо, що не лише в Лівобережній Україні протекторат Речі Посполитої не мав популярності серед козаків. На Правобережжі антипольські настрої особливо посилились після підписання гетьманом Хмельницьким «Слободищенського трактату». Найбільшим подразником для населення Правобережжя були стації, що їх польські урядники збирали на утримання кварцяного війська й кримських орд. Ці війська, мавши звичай приходити на допомогу Юрію Хмельницькому навіть без його запрошення, завдавали надзвичайної шкоди українському простолюду, який ще з часів Хмельниччини покинув безоглядно підкорятись наказам польських панів. Тож не дивно, що дуже скоро почались масові втечі українського населення з Правобережжя на лівий берег Дніпра. Як пише в одній із своїх історичних розвідок М. Грушевський, доля Правобережжя погіршувалась дуже швидко, так що кримський хан, за мовчазної згоди поляків, навіть намірився перетворити Правобережну Україну на провінцію Кримського ханства. І якою б дикою не видавалась така оборудка, варто зазначити, що вона знаходила підтримку серед правобережної козацької старшини, вкрай невдоволеної польським пануванням. Скоріш за все така ситуація була наслідком млявої політики влади Речі Посполитої, яка не поспішала ані закріпити за собою права на повернуту частину України, ані намагалась задовольнити вимоги козацької старшини. І якщо проект приєднання Правобережжя до Кримського ханства й не було втілено, то лише тому, що татарські орди залишали по собі в народній пам'яті ще глибші рубці, аніж полки кварцяного війська.

Урешті-решт гетьманування Юрія Хмельницького почало викликати загальне невдоволення – до лівобережної старшини приєдналась правобережна, почалося бродіння серед козацької черні й навіть селянства. На тлі загального незадоволення Юрій Хмельницький, по суті, слабка й хвороблива людина без хисту полководця й державного діяча, робив кілька спроб зректися гетьманської булави. Зрештою, він зрікся й і прийняв постриг у ченці, розпочавши духовну кар'єру під іменем Гедеон. Цікаво, що остаточне рішення Хмельницький прийняв, переконаний у необхідності такого вчинку близькими родичами наступного гетьмана, Павла Тетері, серед яких і його брат, одружений зі старшою сестрою Хмельницького. Тож можемо сказати, що попри загальне невдоволення політикою Юрія Хмельницького, його зречення влади було результатом перемовин у тісному сімейному колі.

Наступником молодшого Хмельницького на гетьманській посаді став колишній переяславський полковник Війська Запорозького Павло Тетеря. Згідно з однією з версій, виходець з українського шляхетського роду, Павло Тетеря ще змолоду тісно поєднав свою долю з козацтвом. За іншими відомостями, Павло Тетеря був родом із переяславських міщан. Та ким би не були предки майбутнього гетьмана, вони дали йому змогу одержати гарну освіту. За свідченням літопису, Тетеря був «у науці письмовій вправний і в усяких справах біглий».

Козацьку службу Павло Тетеря почав писарем Переяславського полку. Уже в 1653 році, за рік до Переяславської ради, він отримав із рук Богдана Хмельницького пернач переяславського полковника. Наступного року, разом із генеральним суддею Самійлом Богдановичем та іншими чинами гетьманської канцелярії, Тетеря возив до Москви грамоту, де мовилося, що гетьман Богдан Хмельницький з усім Військом Запорозьким добровільно визнає протекторат московського царя. Відомо, що Хмельницький, відчуваючи наближення своєї смерті, скликав козацьку старшину для обрання наступника і як на одного з можливих претендентів на гетьманство вказав на Тетерю.

В роки гетьманування Івана Виговського та Юрія Хмельницького Тетеря належав до тієї партії козацької старшини, яка виступала проти зближення з Москвою і обстоювала ідею залежності України від Речі Посполитої. У листуванні польських сановників щодо українського питання імена Івана Виговського й Павла Тетері дуже часто стоять поряд. Це знак того, що Павло Тетеря був одним із найактивніших помічників Виговського у провадженні його політики.

Історичні джерела свідчать проти того, чи був Тетеря вправним полководцем, однак Богдан Хмельницький високо цінував таланти видатного дипломата, які, без сумніву, мав Павло Тетеря. Відомо, що саме переяславський полковник був учасником першого після смерті Богдана Хмельницького посольства до московського царя, яке повідомило, що Виговського вибрано гетьманом. 1658 року Тетеря спільно з Юрієм Немиричем від імені Виговського проводив переговори з польськими послами щодо підписання «Гадяцького трактату». Він був також серед тих, хто підписав в Межиріччі угоду, яка й стала основою укладених згодом у Гадячі статей. Того ж року за наказом гетьмана Тетерю було відправлено послом до Москви. Відомо також, що від царя до Чигирина Тетеря привіз так звану грамоту немилості, вручену гетьману за те, що той наказав побити запорозьких послів, які їздили з доносом на нього до Москви. Восени 1660 року, вже після підписання «Слободищенського трактату», Тетеря за наполяганням посла Речі Посполитої при канцелярії Виговського, волинського каштеляна Станіслава Казимира Беневського, отримав уряд генерального писаря.

У лютому 1662 року Павла Тетерю згадано в урядових актах як стольника полоцького, який отримав від сенату інструкцію від імені короля щодо переговорів із кримським ханом та запорозьким кошовим отаманом. Окремо зазначмо, що звання стольника вказувало на те, що Павло Тетеря на той час вийшов зі стану козацького старшини, ставши польським урядовцем.

Звичайно, надто активна співпраця Павла Тетері з польською владою не могла не викликати занепокоєння в оточенні українського гетьмана. Однак, як уже було сказано, сам Юрій Хмельницький не захотів прислухатись до ворогів Тетері, котрі вказували на його відверту лояльність до Польщі, й покинув гетьманство, призначивши Тетерю наказним гетьманом. За кілька днів після такого «подарунка долі» Павло Тетеря скликав на раду в Чигирині правобережну старшину й рядове козацтво. Під час цієї ради його й було обрано гетьманом.

Отож не варто дивуватись, що від самого початку гетьманування Павло Тетеря розпочав курс на зближення з Польщею і ясно дав зрозуміти Варшаві, що Україна й Запорозьке Військо надалі визнаватимуть свою залежність від Польської Корони. За таких умов навряд чи слід дивуватись і тому, що під час обрання Павла Тетері на гетьманство, та й після нього, одностайності в поглядах представників генеральної і полкової старшини козацького війська не додалось. Прибічники Москви не схвалювали кандидатури Павла Тетері, а новообраний гетьман і не думав їх у чомусь переконувати – одразу ж після ради у Чигирині Тетеря відкрито перейшов на бік Речі Посполитої. На доказ правильності такого трактування поведінки Павла Тетері можна навести хоча б такий аргумент: збереглося кілька листів новообраного гетьмана до польського короля, у яких він просив дати коронне військо на допомогу в боротьбі з промосковською партією і для завоювання Лівобережжя.

Коли звістка про те, що Павло Тетеря отримав гетьманську булаву, дійшла на Запорожжя, там сприйняли нового гетьмана не те щоб вороже, але й не надто радісно. Знаючи, що Тетеря – прибічник Польщі, запорожці зробили спробу застерегти його від загравання з Варшавою. За козацьким звичаєм, від усього Запорозького коша було написано лист, у якому січовики визнавали колишнього переяславського полковника гетьманом, але й висловлювали своє критичне ставлення до його політики. Вони радили Тетері розірвати спілку з поляками й застерігали, що у противному разі з ним учинять так, як намірялися з Юрієм Хмельницьким, коли підозрювали того в нещирості, – тобто скарають на горло. З листа видно, що до попередніх побоювань запорожців щодо запровадження шляхетських порядків в Україні тепер додався ще й страх перед відновленням рішень Брестської унії 1596 року, тобто скасування на українських теренах православної ієрархії. Чим це було для глибоко релігійного Запорожжя, казати, думаю, не обов'язково.

Незважаючи на те, що лист запорожців був фактично застереженням від усього українського народу, Павло Тетеря знехтував ним. Зрештою це призвело до того, що Запорозьке Низове військо й лівобережні полки повстали проти гетьмана.

Першим – у травні 1663 року – виступив паволоцький полковник Іван Попович-Ходорковський. Зрозумівши, що мирними засобами протидіяти політиці Тетері він не спроможний, полковник зв'язався з московським воєводою в Києві, сподіваючись допомоги в повстанні від московського війська, після чого розпочав бойові дії із загонами польської шляхти на території Паволоцького полку.

Хоч як це дивно, але Москва не одразу надала допомогу повсталому лівобережному козацтву. І то, по-перше, тому, що досі була свіжою пам'ять про Чуднівську битву, результати якої виявились катастрофічними для московських воєвод. По-друге, через пам'ять про інший розгром – поразку, якої московити зазнали під час битви при Кушликах у Литві (її перебіг детально виписано в «Історії Росії» С. Соловйова), що стала вирішальною в межах кампанії 1661 року, проведеної Московським царством у князівстві Литовському.

Восени 1661 року московська армія, маючи до двадцяти тисяч ратників і діючи під командуванням воєвод Хован-ського й Ордин-Нащокіна, вела бойові дії з польсько-литовським військом, на чолі якого стояв коронний маршалок Жеромський. Тоді й відбулась битва, про яку піде мова. У битві при Кушликах військо московських воєвод зазнало тяжкої поразки. Згідно з даними деяких джерел, лише тисяча вояків з усього двадцятитисячного корпусу зуміли врятуватися разом з Хованським і пораненим Нащокіним за стінами Полоцька після цілковитого розгрому. Решту царських вояків поляки побили або захопили в полон. Серед убитих у битві при Кушликах було досить багато відомих у Московському царстві можновладців і навіть син воєводи Хованського.

Натомість Жеромський у свої листах до короля похвалявся, що втратив лише сорок жовнірів убитими, захопив дев'ять гармат і прапори. Серед трофеїв, які дістались полякам, як зазначає С. Соловйов, був образ Богородиці, який мав при собі воєвода Ордин-Нащокін і яким так дорожили і цар, і воєвода. У результаті невдалої битви Московське царство втратило міста Гродно, Могильов і навіть столицю князівства Литовського Вільно. У Вільно, як повідомляє Соловйов, був за воєводу стольник князь Данило Митецький, який мав під своїм проводом лише 78 солдатів. Сам король обложив Вільно і відправив до Митецького на переговори посольство у складі литовського канцлера Паца й підканцлера Нарушевича. Король вимагав здати місто, обіцяючи воєводі й усім ратним людям вільний вихід до московських кордонів. Зі зброєю, артилерією, знаменами, казною і всім маєтком. У відповідь на пропозицію короля Митецький відповідав, що здасть місто, якщо король дозволить йому розпродати весь хліб і сіль і дасть йому під пожитки три сотні возів. Король не погодився на розпродаж хліба і солі й обіцяв дати воєводі лише тридцять возів. Тоді Митецький оголосив, що він віддасть команду стояти до останнього: «что хотя все помрут, а города не сдадут». У відповідь на таку заяву король звелів своїм полководцям готуватися до штурму. Дізнавшись про це від перебіжчика, Митецький наказав приготувати 10 бочок пороху в своїй хаті, в підпіллі. Очевидно, він мав намір, покликавши до себе в хату польських рейментарів, нібито для підписання акту капітуляції, запалити порох і висадити їх у повітря.

Окрім цього епізоду, у якому російський історик намагався не так описати поразку війська, як героїзм царських слуг, значних здобутків московське військо у Литві не мало, навпаки – як і було сказано, зазнало ніщивної поразки. Тож цілком логічно, що долучатися до протистояння бунтівного лівобережного полковника з гетьманом Тетерею було зараз зовсім не в інтересах царя. З огляду на це, на полковника Поповича-Ходорковського, який так необдумано виступив проти гетьмана, чекала не надто радісна доля, і він, щоб уникнути помсти Павла Тетері, був змушений услід за Юрієм Хмельницьким постригтися в ченці.

Зауважмо, що духовна кар'єра колишнього полковника виявилася зовсім недовгою – вже напередодні Чорної ради обставини змінились на користь промосковської партії козацької старшини: Москва, попри негаразди у війні з Польщею, не збиралася випускати з рук Україну й ладна була будь-що-будь надавати військову допомогу. Як оповідає літопис, Попович-Ходорковський, пізнаючи, «які кривди чинять ляхи й жиди священикам і взагалі православним», скинув рясу і знову взяв до рук полковницький пернач. Він швидко відновив зв'язки з московським воєводою в Києві та пообіцяв схилити на свій бік козаків, а після того знову привести Правобережну Україну в підлеглість московському цареві. Отримавши від воєводи грамоту, Попович почав готувати повстання проти Павла Тетері. Для цього він насамперед зв'язався з Якимом Сомком і прибув на чолі війська до Паволочі.