Але, виявляється, і патріарх не в усі деталі вник, або ця книжчина друкувалася після узгодження з ним лише тексту. На тій самій сторінці, де міститься цитована глупота, є картинка, де дуже наочно проілюстровано «велич російського полководця» і «ханський острах»: Олександр Невський смиренно стоїть на колінах, похиливши голову, перед ханом, який сидить на подушках. Отож хай би скільки писалося про «велич» або «острах», малюнок мовить про інше. У ньому — правда того часу.
Останнє, на що хотілося б звернути увагу, — такі слова із книжчини:
«Ставши після смерті батька великим князем Володимирським, Олександр Ярославович востаннє поїхав до Орди» [16, с. 14].
І тут — брехня! Олександр Невський не став великим князем володимирським після смерті батька Ярослава Всеволодовича 1246 року. Він став великим князем володимирським у 1252 році, після зради рідного брата Андрія, котрий став після батька великим князем володимирським. Саме Олександр Невський зрадив рідного брата Андрія, за що й отримав від хана в нагороду великокнязівський престол.
Ось такими «пирогами історії» пригощає своїх діток уже нова Росія, так звана демократична. У цій країні завжди думали переважно про «державність», а не про істину. Переосмислення моторошного минулого не сталося.
Ці думки з'явилися не лише після прочитання дитячої книжчини. Ні! Ось іще одна книга, солідніша, академічне видання: «Література і культура Древньої Русі». Словник-довідник за редакцією В.В. Кускова, Москва, 1994 рік.
У словнику-довіднику на с 251 у таблиці IV, де перелічено нащадків Юрія Довгорукого, просто «забули», що в Олександра Невського був старший син Василь. Мовляв, не існувало князя — і все тут! Навіщо зайвий раз нагадувати викладачеві чи студентові про сина Василя, який звинуватив рідного батька у зраді новгородців. Про те вести мову не велено.
Так викладається російська історія в наші часи, часи російської демократії. Саме слово «росіянин» без докору совісті «ліплять» і до новгородців, і до суздальців-фінів, закидаючи на 400–500 років назад. Начебто так було за старих часів.
Стоїть Москва на вигадках незрушно.
3
Російські історики вселяють своїм читачам думку-аксіому про заснування Москви князем Юрієм Довгоруким у 1147 році. Однак весь парадокс твердження полягає в тому, що нас змушують повірити російському істеблішменту на слово. До початку XIX століття в тогочасній історичній літературі неможливо було знайти року заснування «білокамінної».
Можна було б погодитися з істориками імперії, якби сама подія не змінювала принципово історію Московії. Можливо, в 1147 році біля річки Москви або Яузи в одному зі снігових заметів і ночував, а може, ставив зруб представник славних фінських племен. Князь же Юрій Довгорукий стосунку до цього дійства не мав.
Надто вже цікавий міфологічний аспект «відпочаткового» періоду фіксації появи Москви, а згодом і самої Московії. Вимислу та брехні в цьому питанні нагромаджено багато.
Тому ми змушені проаналізувати і вивчити саму «систему написання» історії Російської імперії, аби стало зрозуміло, коли, ким і навіщо вона була написана, які матеріали при цьому використовувалися.
Так склалося, що головною особою, яка поставила стратегічне завдання «написати й упорядкувати» історію імперії, а заодно здійснила цей захід, стала імператриця Катерина II.
Треба зауважити, що на той час, тобто до другої половини XVIII століття, в руках правителів Російської імперії опинилися матеріали, необхідні для цього, і виконавці, здатні на велику містифікацію. Імперія у всьому намагалася наздогнати європейські країни.
Саме Катерина II, європейськи освічена людина, приїхавши в Російську імперію і згодом отримавши доступ до архівних першоджерел, жахнулася, звернувши увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової логіки. Історія держави спиралася на облудні потуги Івана Грозного, в ній панував хаос бездоказовості та взаємовиключних суперечностей.
Хіба можна було вважати серйозним твердження московських Рюриковичів про належність київської землі Московії на тій підставі, що московський князь належав до династії Рюриковичів? На той час у Європі була не одна династія, представники якої сповідували одну віру, правили в різних державах, однак не зазіхали тільки на цій підставі на чужі країни.
І тоді імператриця ретельно взялася за справу. Не варто думати, що Катерина II зі звичайної безкорисливості почала «писати та впорядковувати» російську історію. Все робилося не без «височайшого заміру». Адже серед низки московських, а пізніше російських князів, царів та імператорів мусила зайняти одне з найпочесніших місць сама Катерина II. І що величнішим та шляхетніпшм виявлявся той ряд, то поважніший вигляд у ньому мала і вона — принцеса німецька.
Вона й думки не допускала, що в царському роду може опинитися серед татаро-монгольської рядової знаті. Жах! Таке європейськи освіченій людині того часу навіть у сні не могло примаритися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Країна Моксель, або Московія [Історичне дослідження. Книга 1» автора Володимир Білінський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ“ на сторінці 10. Приємного читання.
TextBook