Розділ «Частина друга ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ»

Від істини нема куди подітися: саме Олександр Невський сприяв 300-літньому рабству великоросів; саме він перший повелів народові скоритися Золотій Орді без боротьби; саме він, на вимогу своїх хазяїв, провів подушний перепис та відвіз в Орду першу подушну данину.

Олександр Невський, слідом за батьком, без боротьби став на коліна і поцілував на знак покірності чобіт золотоординського хана. То в чому ж велич Олександра Невського перед Російською православною церквою?!

Зважаючи на все викладене, це здається неможливим, і протиприродним. Але в тому й полягає дволикість великоросійської історії, що дії своїх предків вони оцінюють «двоїстою міркою».

«… Олександр зробив доленосний вибір між Сходом і Заходом на користь Сходу. Пішовши на союз із Ордою (як по-мудрагельськи сказано, адже пішли насправді до Орди в рабство, ставши Золотоординським улусом. — В. Б.), він запобіг поглинанню Північної Русі (майбутньої Московії. — В. Б.) католицькою Європою і таким чином… урятував російське православ'я» [2, № 11, с. З0].

Цими словами сказано все. Жодні людські якості не бралися Російською церквою до уваги, коли цього князя вводили в сан «святого Російської православної церкви». Всі ниці підлості князя Олександра були прощені й забуті, а згодом — перекручені й виправдані лише за вигадані заслуги перед російським православ'ям. Не будемо забувати, що сама Російська церква в ті часи йшла до інородців з мечем і вогнем. А перед татаро-монголами стала разом із князем на коліна і схилила голову, — за що отримала винагороду від хана — він її не зачепив.

Така московська дворушна мораль. Звідси «взялося і походить» московське князювання.

Автор на цьому збирався закінчити «вивчення великих подвигів» Олександра Невського. Але довелося за велінням випадку повертатися. Придбав я в Іркутську книжку для читання школярам молодших класів: «Олександр Невський». Видана 1993 року в Москві видавництвом «Граница». Шістнадцятисторінкова книжчина, як сказано на її останній сторінці, «отримала благословення Патріарха Московського і всєя Русі Алексія П». У ній та ж версія життєпису Олександра Невського, що й у літературі, котру ми простудіювали. Лише більше патетики.

Ось які описи ту подано:

«Перемога на берегах Неви далася російським воїнам малою кров'ю. У битві загинуло 20 новгородців і ладожан. Похід шведських лицарів-хрестоносців на Русь було відбито» [16, с. 10].

Подано велично: то був «перший хрестовий похід на Північну Русь», то був «похід лицарів-хрестоносців на Русь». Брехня втовкмачується в голову дітей зі шкільної лави і, як бачимо, із благословення самого патріарха. Але не варто дивуватися, зовсім недавно патріарх благословляв війська, які йшли нищити чеченські селища і міста для «збирання землі російської».

Ознайомимося із деякими «перлинами» цієї книжчини:

Якщо на Неві «перемога… далася росіянам малою кров'ю», то на Чудському озері для «хрестоносців» був справжній жах:

«Багато хрестоносців пішло на дно Чудського озера. Усього було вбито чотириста знатних лицарів, а п'ятдесят орденських братів потрапили в полон. Простих воїнів — кнехтів, які впали в бою, виявилося так багато, що їх навіть не лічили» [16, с. 13].

Навіщо їх лічити! Навіщо так ревно старатися! Якби полічили, довелося б назвати цифру. А так можна плести нісенітниці і не червоніти від сорому. «Хвалебну оду» проспівано, але нікому не спаде на гадку: чи це справді так? Ви ніде не побачите джерел супротивної сторони. Навіщо? Вірити привчили на слово.

Навіть Велика Радянська Енциклопедія визнавала, що лицарів було в Лівонії не більше 100–120 осіб, і ніколи вони «купою» не ходили на Псков або Новгород. Та великоросові істина не потрібна, йому підсовують «сказання».

А так виглядає «російське сказання» про Золоту Орду:

«У Золотій Орді поважали і боялися (аж жижки зводило в судорозі! — В. Б.) російського полководця, який здобув уже дві великі перемоги. Хани розуміли, що князь Олександр Невський прагне тільки одного — відродити колишню силу Русі (тому він виконав наказ влади про подушний перепис населення спочатку в суздальській землі (1257 рік), а пізніше в новгородській (1259 рік). — В. Б.). Тому він (Олександр Невський. — В. Б.) і став на захист татарських переписувачів (очоливши спільне військо! — В. Б.), які приїхали в Новгород для підрахунку кількості данників» [16, с. 14].

Я нічого не переплутав і чесно списав слова з книги, не роблячи винятків. Виявляється, хани Золотої Орди, які підкорили суздальські землі, були страшенними дурнями, тремтіли й боялися «полководця», і тільки те робили, що «відроджували колишню силу Русі…» Блеф! Однак не смішно. Розраховано на невігласів на багато сотень років.

Але, виявляється, і патріарх не в усі деталі вник, або ця книжчина друкувалася після узгодження з ним лише тексту. На тій самій сторінці, де міститься цитована глупота, є картинка, де дуже наочно проілюстровано «велич російського полководця» і «ханський острах»: Олександр Невський смиренно стоїть на колінах, похиливши голову, перед ханом, який сидить на подушках. Отож хай би скільки писалося про «велич» або «острах», малюнок мовить про інше. У ньому — правда того часу.

Останнє, на що хотілося б звернути увагу, — такі слова із книжчини: