Розділ «1915»

«Усю ніч, — розповідає Софія Бочарська, — ходили ми від одного до іншого з ліхтарями в руках, не в змозі що-небудь вдіяти, дивлячись на потерпілих і на тих, хто задихався і вмирав». На світанку надійшов наказ вколоти солдатам камфорну олію, що зазвичай використовували при отруєннях і колапсі. Тим, хто вижив на полі, вкололи кожному по десять грамів. Здавалося, це полегшило їхні страждання.

---

54

---

Неділя, 6 червня 1915 року Крестен Андресен евакуйований з госпіталю в Нуайоні

Можливо, цей випадок, примхливий випадок урятує його? Темної ночі на початку травня Андресен упав у вузькій траншеї та зламав ногу. Після цього він більшість часу проводив у госпіталі, лежачи у великій залі, яка колись була театром. За ним доглядали привітні французькі черниці, а він нудьгував без книг. Йому докучала погана їжа, — хворих, як уважалося, не потрібно було годувати так само, як і солдат на фронті[112], — але в цілому він був дуже задоволений. «Як мінімум шість тижнів», — сказав йому лікар. Якщо пощастить, він, можливо, залишиться в госпіталі й до липня. Можливо, війна на той час уже завершиться?

Лежачи в ліжку, Андресен, за своїм звичаєм, багато розмірковував про війну, про те, що буде, про мир і про те, як усе влаштується. У травні Італія оголосила про свій вступ у війну, англійці наступали у Фландрії, а французи наполегливо атакували Аррас. Запеклі бої тривали на горі Лоретто. Поширилися чутки про те, що США і багато балканських країн незабаром приєднаються до супротивників Німеччини. Андресен не припиняв дивуватися тій самовпевненості, з якою багато німців реагували на загрозу: вони повторювали, що війна, можливо, і триватиме, але перемогу все одно здобуде Німеччина. Сам же він сподівався, що політичні ускладнення, дійсні або уявні, сприятимуть настанню миру. І він знав, що робитиме в цьому випадку. До серпня 1914 року він десь із півроку працював учителем у Фіндінгу. Після війни він хотів би повернутися до роботи з молоддю. Ще він мріяв спорудити собі невеликий будиночок, не більший, ніж «курник тітки Доротеї, але дуже романтичний і зовні, і всередині».

Тим часом за останні дні загострилося становище близ Руа, усього за десять кілометрів від тієї ділянки фронту, де стояв його полк. Удень і вночі вони чули звуки артобстрілу. Подейкували, що французька піхота прорвала лінію фронту. Слава богу, він уникнув цього кошмару. Незабаром знадобляться вільні лікарняні ліжка для нових поранених, і кажуть, що всіх, хто видужує, евакуюють до Німеччини.

Він поки що нічого не знав про це. Більшість тижня він пролежав на зеленій травичці під грушевим деревом, і в теплому повітрі чувся м'який рокіт далеких гармат. Увечері він пішов на концерт послухати церковну музику. Коли накульгуючи повернувся в госпіталь, то дізнався про те, що на них чекає. Андресен тут-таки зібрав свої речі. До Німеччини! Зброя та інше військове спорядження складені в одну купу, особисті речі — в іншу. Вигукнули їх імена, і вони отримали проїзні документи і по маленькій паперовій бирці, яку слід було приколоти на груди, з іменем, військовою частиною, діагнозом та іншим. Об одинадцятій годині був відданий наказ про відбуття.

Їх посадили в автомобілі, по п'ятеро чоловік у кожний. Цієї літньої ночі вони вирушили в дорогу. Вони зустріли кілька офіцерів. Вони стояли біля узбіччя і вдивлялися в горизонт, осяяний артилерійським вогнем і спалахами вибухів, світлом прожекторів і повільно згасаючими сигнальними ракетами. Але все це його вже не обходило.

Ми ідемо до Німеччини, і навіть не знаю, як мені висловити свою радість! Тільки б подалі від боїв і снарядів! Незабаром ми вже не почуємо гармат; шлях наш пролягає через родючі ріллі та милі села. Я просто сяю від радості, я щасливий — недільний спокій і дзвін дзвонів. Додому! Додому!

У Шоні вони мали пересісти на інший транспорт. Шлях, що залишився, потрібно долати звичайно ж залізницею. Їх зібрали у великому парку, а потім лікар оглянув їх. Коли дійшла черга Андресена, лікар вивчив його документи і різко зірвав з його грудей паперову бирку. Далі він не поїде. Андресен повністю здоровий і може за кілька днів повертатися на фронт.

Андресена спіткало неймовірне розчарування. Усе раптом стало «чорне-чорне».

Повернувшись потім до парку, він побачив, що всі вишикувалися і кличуть його. Знову вигукують його ім'я. Звісно ж він їде в Німеччину! Але щойно він став у стрій, як помітили, що у нього немає паперової бирки на грудях. І йому наказано вийти зі строю. «Прощавай, свобода! Прощавай, дім! Я знову повертаюся на війну!»

---

55

---

П'ятниця, червень 1915 року Флоренс Фармборо чує розмови про прорив близ Сана

Уже третій тиждень у Молодіче. Майже забутий перший панічний відступ у Горліце. Після тих днів на початку травня третя армія зазнала значних втрат — 200 тисяч чоловік, з них 140 тисяч потрапили в полон. Сьогодні зайняті міцні позиції на березі широкої річки Сан [вочевидь, мається на увазі річка, що зветься російською і польською «Сан», українською ж — «Сян». — Прим. верстальника]. Нарешті прибуло підкріплення. Зі Ставки отримано наказ: саме тут повинні бути остаточно зупинені німці та австрійці. Більше жодних відступів![113] Уздовж річки йдуть бої, кожна зі сторін десь локально переходить у наступ[114]. Пізно ввечері Флоренс вперше побачила безліч полонених німців, одягнених у сіре. Вони плентали дорогою, освітлювані місячним світлом, у своїх гострих касках, їх супроводжували верхові козаки. Подейкували про значні втрати ворога. Це обнадіювало.

Там, де знаходилася Флоренс, бої практично не точилися. Це лише підтверджувало те, що криза подолана. Тепер залишався час і для інших занять — попрати в річці, відсвяткувати вступ Італії у війну або власні іменини. Дівчина багато гуляла тихим, зеленим лісом, збирала весняні квіти. За винятком випадків тифу і холери, в госпіталі стало так спокійно, що деякі медсестри нетерпляче почали говорити про перехід в інше місце, де можна бути корисною. Їх керівник намагався заспокоїти їх, натякнувши на те, що госпіталь незабаром переведуть, можливо, у 8-у армію під Лемберґ, а можливо, — й на Кавказ. (З кавказького фронту надходили обнадійливі новини, на які так довго чекали: російські з'єднання почали просуватися на південь, через османський кордон, їх підганяли звістки про повстання і заворушення на турецькій стороні.)

Зараз третя година дня. Флоренс Фармборо сидить біля входу в свій намет, відпочиваючи після робочого дня. Навколо все спокійно. Вона дивиться, як четверо несуть на ношах мерців, щоб поховати їх на імпровізованому цвинтарі, на найближчому полі. Вона чує клацання пари лелек, які мостять собі гніздо на солом'яному даху селянської хати. Людина з другої пересувної санчастини підходить до неї і вручає лист, адресований їхньому лікареві. Вона мимохідь запитує, як у них справи. Людина, «стримуючи емоції», розповідає, що вранці на них знову сипалася гранатна картеч і що вони готують наступ. Німці прорвалися через Сан!

Новина приголомшує її, вона сумнівається в тому, що це правда. Звісно ж можна розчути гуркіт важкої артилерії вдалині, але коли вона ближче до вечері недовірливо почала розпитувати інших, виявилося, вони також нічого не знали. Повечерявши, вона повернулася до свого пахучого квітами намету і зустріла там Анну, іншу сестру милосердя. Та стомлено підтвердила жахливу новину. Так, це правда, німці прорвалися через Сан.

Подейкують, що вони перепливають річку, їх цілі натовпи, і ніхто не може зупинити їх. У нас є люди, але немає забезпечення. У всьому полку немає боєприпасів, і тільки окремі артилерійські батареї ще в змозі стріляти.

Анна додає: «Наші армії будуть перебиті. Ми знаходимося всього за один день дороги від російського кордону». Вона уявляє окуповану, спустошену Росію, і цей образ нищить її. Анна падає на постіль, затуляє обличчя руками і ридає ридма. Флоренс намагається заспокоїти її: «Аннушко, не плач. Це негідно твоєї натури». Анна прибирає руки від обличчя і похмуро дивиться на Флоренс: «Натури! При чому тут натура?» Слова полилися нестримним потоком: «А хіба в природі Божій допустити це знищення? Ми втрачаємо в цій кривавій бійні не тільки свою натуру, наша душа гине»! Вона продовжує плакати. Флоренс замовкає: «Я не намагалася більше її втішити. Мені нічого було їй сказати».

Отримано остаточне підтвердження у вигляді наказу, що слід готуватися до маршу. Вони почали збиратися, але раптово прибула велика група поранених.

Побачивши їх, ми зрозуміли, що виправдалися наші найгірші побоювання. Поранені були абсолютно розгублені, на їхніх обличчях застиг страх, що заглушав навіть сильний біль, а очі мали такий вираз, що питання були зайвими.