Розділ «1915»

Не думаю, що мине ще багато місяців, перш ніж завершиться війна. Великим ударом для Німеччини виявиться те, що застосування цього клятого отруйного газу, слава Богу, завершилося провалом. Хіба не чудово, що ці нові респіратори так добре захищають солдатів? Слава Богу за це. Господь міг би влаштувати так, щоб усі ці жахливі газові балони вибухнули б самі по собі й повбивали б 500 тисяч німців. Яка була б прекрасна помста за всіх наших нещасних загиблих солдатів! Я пристрасно бажаю, щоб Господь наслав вогонь або потоп і зруйнував би всі німецькі військові заводи.

Кінг пише ці рядки у відмитій до блиску кімнаті, напівлежачи на драних ношах, що правлять їй за ліжко. У порожній кімнаті стоїть лише один стілець і грамофон з ручкою. Є ще камін, викладений мармуром: у нього вони кидають недопалки, сірники та інше сміття. Стіни обклеєні шпалерами, які їй дуже подобаються: коричневі папужки сидять на трояндових кущах і лузають горішки. Їй холодно. Хочеться спати. Коли ж для неї почнеться справжня війна?

---

52

---

Середа, 26 травня 1915 року. Пал Келемен купує в Глібівці чотири батони білого хліба

Росіяни справді відступають. Він зрозумів це за останні дні, переїжджаючи верхи з одного місця в інше і бачачи все, що залишив після себе ворог, починаючи від сміття на дорогах і мотлоху, наваленого просто на мертвих або вмираючих солдатів, до дорожніх вказівників з незрозумілими назвами кирилицею. (Рік тому дорога вела до Лемберґа, тепер — до Львова; незабаром вона знову вестиме до Лемберґа[108].)

Келемен не заперечує проти того, що вони знову на марші, що російські війська відступають. Однак новина про прорив під Горліце була сприйнята у військах з меншим ентузіазмом, ніж очікувалося. «Усі стали такими байдужими, — занотовує він у своєму щоденнику, — усі змучені постійними напруженнями».

Від учора вони перебувають у маленькому містечку Глібівці. Коли він зі своїми гусарами в’їхав у місто, його приголомшили дві речі. По-перше: будинок з нерозбитими вікнами, у яких видніли білі мереживні фіранки; по-друге: юна полька — він постійно видивлявся молодих жінок, — яка продиралася в білих рукавичках крізь натовп солдатів і російських військовополонених. Він тривалий час не міг забути ці рукавички і ці мереживні фіранки, сліпуче-біле посеред бруду і сльоти.

Сьогодні він дізнався, що можна купити білого хліба. Звісно, він попрямував по нього, стомившись від солдатського чорного хліба, який щоразу був то глевким, то сухим. Келемен купує чотири великих батони білого хліба, занотовує в щоденнику:

Я ріжу один батон. Він ще теплий. Густий аромат лоскоче ніздрі. Повільно, з якимось благоговінням я відкушую шматок, намагаючись якнайкраще розкуштувати його. Гадаю, це той самий білий хліб, що я зазвичай їв до війни.

Жую хліб і намагаюся зосередитися. Але моє піднебіння відмовляється впізнавати знайомий смак. Тоді я просто їм цей хліб, наче це якась нова для мене їжа і смак її раніше був мені невідомий.

Потім я все ж розумію, що хліб насправді той самий, що я їв удома. Просто я сам змінився; старому доброму білому хлібу, обов'язковій частині колишнього життя, війна надала незнайомого присмаку.

---

53

---

Понеділок, 31 травня 1915 року Софія Бочарська бачить, як під Волею-Шидловською застосовують фосген

Їх збудили не постріли з гвинтівок. До цього звуку вони вже давно звикли. Ні, то був «низький, тривалий грім» ураганного вогню[109]. Підвівшись із ліжка, вони стривожено і запитально переглядалися. Подібні звуки завжди викликали тривогу, віщували біду. Вони означали наступ, поранених, смерть. Одягнувшись, вони зібралися у великій кімнаті разом із заспаними студентами-медиками. Настрій у всіх пригнічений. Хтось намагається жартувати, але марно. Вони мовчки спостерігають, як «сірий ріденький світанок проникає в кімнату».

Входить їх командир і повідомляє, що німці продовжують обстріл містечка Воля-Шидловська, де в лютому тривали запеклі бої: «Чекаємо на початок наступу». І тут відбувається дещо несподіване. Софія знає, як звучить ураганний вогонь, знає його наслідки і що триває він іноді годинами, а то й цілими днями. А тут раптом запанувала тиша. Замовкло навіть відлуння вибухів. Що це? Софія разом з іншими виходить з будинку, вдивляється в дорогу, що веде до лінії фронту. Раптова тиша лякає майже так само, як і гуркіт обстрілу.

Он там! Дорогою біжать кілька солдатів. З найближчого лісу вибігають нові. Солдати в паніці рятуються втечею. Софія вважає, що вони прямують до їхнього польового госпіталю, але солдати мчать повз, навіть не поглянувши в їхній бік. Вона зауважує, що вони мчать, не розбираючи дороги. Бачить, що обличчя солдатів синюватого відтінку, у деяких — майже жовті. Бачить, як у когось на губах виступає піна. Хтось блює. Санітарний віз, запряжений кіньми, прогуркотів дорогою, похитуючись з боку в бік. На козлах сидять двоє санітарів «без шапок, роззявивши роти від жаху». Віз теж мчить повз. Один з їздців кричить, проїжджаючи, ніби «всі мертві». І вони зникають з поля зору. Один з солдатів, які біжать, все ж призупиняється, видихнувши у відповідь: «Нас труять мов щурів, німці випустили туман, що переслідує нас».

Персонал госпіталю також охоплений панікою. Софія разом з усіма біжить до лісу, де один за одним зникають солдати. У госпіталі залишається лише одна жива душа — хлопчак, він відмовляється бігти і має намір битися з гвинтівкою в руках. Обернувшись назад, вони бачать, як він стоїть у дверях. Діставши з кишені куртки баночку з варенням, хлопчик їсть з неї руками.

Після тривалого очікування в лісі, поміж наляканих солдатів, які невпинно блюють, Софія та інші отримують наказ прямувати до окопів. Навколо, як і раніше, тихо. Вони їдуть своїми санітарними машинами через Волю-Шидловську, «де з куп каміння стирчать лише труби», проїжджають повз поля, пориті снарядами, повз «випалену і потворну» нічийну землю. Не видно жодної душі. Навколо — ані звуку. Панує тиша. Чується тільки гуркіт моторів санітарних машин. Вони їдуть до земляних арабесок окопів: божевільний задум, але ж і у німців по той бік фронту незвично і напрочуд тихо.

У повітрі відчутно незнайомий запах.

Софія сповзає в окоп. І бачить там тіла, купи тіл; деякі в коричневій формі російської армії, інші — в німецькій сірій. Звісно, вона і раніше бачила вбитих, але тут щось нове. Тіла лежать у таких «викривлених, болісних, неприродних положеннях, що ми ледве могли відрізнити одне від одного». Отруйний газ, що забрав життя російських солдатів, спричинив загибелі німців, які наступали. Софія та інші починають шукати і справді знаходять ще загиблих у прихистках, у траншеях, куди солдати тікали в паніці, але все одно були вражені газовою атакою. За кулеметом, укритим червоним пилом, скоцюрбився санітар. Хтось торкається до його, і він, мертвий, падає на землю.

Тих, хто виявляв хоч якісь ознаки життя, відвозять на поле. Софія та інші знімають з них пропахлі газом шинелі, але більше нічого не можуть зробити. У попередній газовій атаці на Східному фронті[110] німці використовували так званий «T-Stoff», бромід ксиліл, щось на кшталт сльозогінного газу, сильнодіючого, але не смертельного. Але тепер усе інакше: тепер це хлор[111]. Бочарська та інші в паніці. Що робити? Вони абсолютно розгублені. Хтось пропонує спробувати ввести постраждалим соляний розчин. Але люди відразу ж помирають від такої ін'єкції. Бочарській та іншим не залишається нічого іншого, окрім як безпорадно спостерігати, як солдати з посинілими обличчями вмирають «цією жахливою смертю», до останньої хвилини зберігаючи ясну свідомість, марно намагаючись дихати, напружено, зі свистом. На почорнілих обличчях особливо яскраво вимальовуються білки очей.

До них підходить жінка. Вона каже, що шукає свого сина. Вони дозволяють їй шукати. Бочарська бачить, як жінка ходить полем, де лежать солдати, від одного до іншого. Вона шукає серед живих і мертвих. Безрезультатно. Жінка просить відвезти її до окопів. Її відвозять туди, усупереч усім правилам. Таке відчуття хаосу і відчаю охопило всіх! Так чому б не дозволити жінці пошукати свого сина? Вона зникає вдалині, сидячи в машині разом з санітаром. Потім машина повертається. Поруч з жінкою лежить тіло її хлопчика.