Розділ «Частина І»

Поза тим польські впливи на Волині, Київщині та Поділлі залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст. Після скасування кріпацтва (1861 р.) та поразки польського повстання (1863 р.) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село – польський поміщицький двір».Цей конфлікт, в якому «перевага в силі виразно була на боці селянства»,сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917—1921 pp.».Саме тоді цей конфлікт переріс з етнонаціонального в етнополітичний, «переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки».При цьому «можна твердити з високою долею правдоподібності»,що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків «був заздалегідь запланований і керований з одного центру».Жертвами цього конфлікту, який без щонайменшого перебільшення можна назвати «війною»,стали 85% усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі. Край цій війні покладав лише «вступ на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська». [25]

Інший системний напрямок уніфікаційної політики Романових на окупованих землях – ліквідація правової бази, яка впродовж століть регулювала тут політико-правове та соціально-економічне життя. Ідеться, насамперед, про «уставні земські грамоти – законодавчі тексти судово-адміністративного, пубпічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру».Під «каток» імперської машини потрапили і «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти»,якими вона користувалася принаймні з часів великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р. (Київщина) та 1452 р. (Волинь)».До речі, практика надання привілеїв цілим регіонам на теренах ВКЛ/РП набувала поширення з другої половини XV ст.: «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської Правди», «багато судових справ розв'язувалося згідно норм звичаєвого права». [26]

Третій напрямок перетворення окупованої спільноти на безправну біомасу «підданців» – «<…> нівелювання національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намагання залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства».Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами»,а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам».Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля»,по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком»,а по-друге, попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона «сама опинилася під впливом шляхти».

Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830—1831 рр., коли «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля.З початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави(тобто Речі Посполитої. – Д. Я.) і підготовка до скасування кріпацтва»,а під час збройних заворушень 1905—1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів». [27]

У конкретній політичній ситуації, обумовленій забороною масонства 1821 р., поразкою заколоту декабристів та польського повстання, масонерія на теренах Російської імперії, за оцінкою компетентного дослідника цього питання Віктора Савченка, «пішла у глибоке підпілля».На сьогодні маємо хіба що відомості про діяльність лож, до яких увіходили Михайло Воронцов, Олександр Герцен, Василь Григорович, Микола Гулак, брати Капністи, Іван Котляревський, Сергій Ланськой, Лизогуби, Михайло Лорис-Меліков, Василь Лукашевич, Микола Огарьов, Кирило Розумовський, можливо, Микола Костомаров та багато інших видатних політичних і громадських діячів. Верховним керівником масонства на російських теренах в першій половині ХІХ ст. був Михайло Вієльгорський. [28]

Вільні мулярі, змушені емігрувати до Франції, це насамперед «генерали, аристократи, шляхта збирались здебільшого навколо князя Адама Чарторийського, що користувався великим авторитетом».Якщо сказати прямо – саме Чарторийський був одним із найвпливовіших масонів свого часу – так само, як і друга ключова персона радикального еміграційного дисидентського середовища – Йоахім Лелевель, тісно пов’язаний із масонськими ложами Франції, Італії та Німеччини. [29]

Висновок сьомий

Принципово важливий висновок, який випливає з розвідок В. Брачева, О. Крижановської, В. Савченка, такий: участь освічених громадян у масонських ложах, які Російська імперія успадкувала разом із загарбаними землями Речі Посполитої, від 1772 р. і впродовж усього періоду з ХІХ й до початку ХХ ст., була єдино можливою продуктивною формою політичної та громадської діяльності представників великоруської, «української» та польської еліт, які переймалися питаннями трансформації тогочасної Росії у правову демократичну державу.

Що ми знаємо про вільних мулярів зразка 1917 р.?

Микола Некрасов.

Ініціатором організаційного становлення масонства на території Російської імперії став видатний науковець, громадський та політичний діяч, професор Московського, Оксфордського, Петербурзького, Стокгольмського університетів, академік Російської академії наук, визначний просвітитель нашого народу, послідовний прихильник перебудови Росії на принципах автономії неросійських народів харків’янин Максим Ковалевський (1851—1916 рр.).

Першу «національну» ложу в юрисдикції «Великого сходу Франції» на території Росії було відкрито 15 листопада 1906 р. саме завдяки його зусиллям. На середину того року кількість масонів у країні сягнула сорока. Як відзначає В. Брачев, «уже з перших кроків у Росії масонство виявилося обтяжене цілями досить і досить далекими від цілей «істинного» масонства. Проблема морального самовдосконалення «братів» цікавила мало.<…> Політичні успіхи французького масонства<…> не могли не надихати російських «братів», не спокушати їх на використання масонства у політичних цілях» [30]. Серед залучених новачків був і професор Київського університету, член-кореспондент Російської академії наук І. Лучицький. Саме йому випало відкрити вже в січні 1909 р. першу «українську» ложу «Київська зоря». Її очолив відомий громадський та політичний діяч барон Ф. Штейнгель. Верхом розвитку поглядів російської масонерії на принципи переустрою держави Романових став Конвент лож 1912 р. під головуванням майбутнього заступника голови Тимчасового уряду Миколи Некрасова. Саме цей з’їзд, участь в якому від України взяли М. Василенко, М. Грушевский та Ф. Штейнгель, став першою поворотною подією в історії російського масонства. За даними, які наводить В. Брачев (посилаючись при цьому на свідчення М. Некрасова), на той момент у Росії нараховувалося не менше 14—15 лож, з них 5 – у Петербурзі, 3 чи 4 в Києві, 1—2 в Москві та по одній у Нижньому Новгороді, Мінську та Одесі. Ключовий конфлікт з’їзду – другорядне, здавалось би на перший погляд, питання про назву ложі. «Переважна більшість делегатів, –пише в зв’язку з цим В. Брачев, – були росіянами і обстоювали, щоби орден носив традиційну та загальноприйняту в Європі назву – «Великий схід Росії»». Однак тут несподівано піднявся зі свого місця український делегат історик М. С Грушевський і наполіг, щоби в назві нової масонської асоціації «в жодному разі не було слова «Росія»». «Він мав у цьому питанні абсолютно непримиренну позицію, заперечуючи за Росією як державною одиницею право на цілісне існування; його з низкою зауважень підтримував Василенко» [31] , –цитує спомини О. Гальперіна В. Брачев. Наслідок компромісу – назва «Великий схід Народів Росії» (ВСНР).

Залишаючи осторонь надзвичайно важливу (але не для даного конкретного випадку) дискусію щодо «канонічності» або «неканонічності» ВСНР[32], наголосимо: гострі дискусії з національного питання всередині російського вільномулярського руху тривали й далі. Приміром, 1914 р. члени Товариства українських поступовців (ТУП), «яких підтримувала масонська частина київських кадетів»,під час переговорів із головою ЦК партії конституційних демократів П. Мілюковим зажадали, щоб ті підтримали вимогу «надання українцям не лише культурної, а й широкої політичної автономії».На принципово непримиренні частини російська масонерія розкололася з питання про ставлення до Першої світової війни: більшість, головно «росіяни», підтримували гасло «війни до переможного кінця», меншість, головно «українці», виступали за поразку Росії у війні, тобто стали на шлях державної зради.

«Несподівана» для учасників з’їзду 1912 р. політична позиція М. Грушевського, як ми покажемо нижче, була цілком умотивованою. Тут важливо звернути увагу на ту обставину, що російське масонство після 1912 р., по-перше, практично перестало бути організацією, яка орієнтувала своїх членів насамперед на власне моральне удосконалення. По-друге, всередині «політичного» російського масонства накреслилася перша лінія подальшого організаційного та політичного розриву з ключового питання – якою має бути післяромановська Росія і чи повинна вона бути взагалі? По-третє, і це також стало одним із фундаментальних чинників наступної поразки спроб трансформувати Російську державу в демократичну, за європейським зразком, – російська масонерія, на відміну від материнської, французької, об’єктивно набула всіх ознак заколотницької організації антидержавницького спрямування.

Такий висновок прямо випливає з тексту статуту «Великого сходу народів Росії», написаного, як стверджує В. Брачев, особисто М. Некрасовим. За словами В. Савченка, документ «проголосив метою ордену захист прав людини і громадянина», «встановлення буржуазного демократичного суспільства, обмеження або повалення монархії. З перших своїх кроків відроджене на початку ХХ ст. російське масонство Великого сходу набуло опозиційного стосовно царського режиму характеру».

Перша світова війна ще більше радикалізувала політичні прагнення російського масонства. Це зафіксував черговий з’їзд вільних мулярів, який відбувся влітку 1916 р. ВСНР узяв курс на воєнний переворот, покликаний усунути Миколу ІІ та передати престол його братові Михайлові[33]. Організацію очолили М. Некрасов, О. Керенський, депутати ІV Державної думи, лідери Прогресивного блоку І. Єфремов та О. Коновалов, голова Київського військово-промислового комітету М. Терещенко.

Станом на 1917 р. загальна кількість членів ВСНР сягнула 600—800 осіб, які, за В. Савченком, об’єднувалися чи то в тридцяти, чи то в п’ятдесяти ложах. 15 з них «працювали» в Києві і нараховували в своїх лавах 200—300 осіб. Найбільш відомими діячами на території південно-західних губерній Росії були A. Вязлов, Д. Григорович-Барський, М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Затонський, І. Лучицький, B. Науменко, А. Ніковський, Ф. Матушевський, С. Петлюра, В. Прокопович, П. Стебницький, М. Терещенко, В. Чехівський, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, І. Шраг. «Можливо, серед київських масонів були»також і К. Василенко, А. Зарубін, М. Зільберфарб, A. Лотоцький, Ф. Матушевський, О. Саліковський. Паралельно з київськими існували ложі в Бердичеві, Вінниці, Житомирі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Проскурові, Рівному, Харкові, Херсоні, Ялті, але «назви, належність і кількісний склад їх, –як уважає B. Савченко, – встановити неможливо».О. Крижановська вказує на те, що керівним центром усіх київських лож була так звана «Мала рада», до складу якої входили М. Грушевський, С Єфремов, Ф. Штейнгель та інші. Зауважмо: саме таку назву прибрала інституція, покликана діяти між сесіями УЦР! Основна публічна масонська діяльність на теренах Південно-Західного краю Росії творилася головно в місцевих осередках Усеросійського союзу міст (голова – Ф. Штейнгель, члени – М. Біляшівський, А. Вязлов, Д Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Ніковський та Всеросійського земського союзу (голова – С. Шликевич).

Олександр Керенський.

Саме вони, а також присутні в Києві члени Державної думи, голова губернської земської управи М. Суковкін, голова міського комітету Союзу міст М. Стражеско, Д. Григорович-Барський, голова губернського дворянського зібрання Ф. Безак, міський голова Ф. Бурчак, невстановлені до сьогодні члени Військово-промислового комітету та деяких інших «національних» організацій уже 1 березня, тобто за день до народження Тимчасового уряду, вирішили створити і створили у Києві місцевий «тимчасовий уряд». Об’єднана Рада громадських організацій мала перебрати всю повноту влади у місті. «Вже наприкінці лютого – на початку березня 1917 р., –читаємо у дослідженні В. Савченка, – масони розділили між собою найважливіші повинності, що залишилися від «старогорежиму», захопивши політичний олімп України».Вони «майже повністю заповнили склад першого і другого міністерства князя і масона Г. Львова»… «зайняли місця комісарів Тимчасового уряду по губерніях і мегаполісах імперії»… «тримали під своїм негласним контролем Петроградську раду робітників(так у тексті, коректно – «робітничих». – Д. Я.) і солдатських депутатів (до початку вересня 1917р.)».Серед новопосталого державного керівництва до масонських лож належали провідні урядові діячі – М. Авксентьєв, П. Буришкін, М. Василенко, О. Гальперін, О. Гучков, І. Єфремов, A. Карташев, О. Керенський (саме його В. Савченко називає «куратором масонства України»),Ф. Кокошкін, О. Коновалов, О. Ліверовський, Г. Львов, М. Некрасов, П. Переверзєв, С. Прокопович, Б. Савинков, М. Скобелєв, М. Славинський, В. Степанов, М. Терещенко, С. Урусов, М. Чхеїдзе, О. Шингарьов. До «найзаконспірованішої військової ложі»,за В. Савченком, увіходили керівники збройних сил Російської держави – М. Алексєєв, О. Брусилов, B. Гурко (вірогідно), О. Колчак (вірогідно), О. Кримов, П. Половцов, М. Рузький, П. Скоропадський.

Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р.