— Чекай! Адже ж наше суспільство, наш прогрес, від якого ми в захопленні і яке є для нас еталоном, років через триста — чотириста вважатиметься кам’яним віком, а ми з нашими автомобілями, атомними електростанціями і космічними кораблями якщо не пітекантропами, то такими, що недалеко відійшли від них. І нашого Ейнштейна потомки посадять, ну, можливо, у перший клас. А що буде через тисячу років?
— І люди тоді будуть світлішими й чистішими, — мрійливо мовила Аннет. — Їх цікавитимуть точні науки, філософія, мистецтво, збільшиться потік інформації, людина прагнутиме засвоїти і втримати її, в неї не залишиться часу на інтриги, заздрість і ненависть! — Аннет лукаво зиркнула на Гюнтера. — Для чоловіків того суспільства бажання жінки завжди буде законом, і вони самі запропонують дівчині, не чекаючи на її прохання, сісти за кермо “фольксвагена”. Якщо, звичайно, фірма “фольксваген” існуватиме і тоді.
— Ха-ха-ха… — зареготав Карл. — Проти цього важко заперечити.
— Здаюсь… — підніс руки Гюнтер.
Скло в машині опустили, і її продувало з усіх боків, та це не приносило жаданої прохолоди. Особливо коли їхали крученими гірськими дорогами, де сорок кілометрів на годину вважалося вже лихацтвом. Схили, вкриті низькорослим чагарником і травою, здавалось, пашіли спекою, над ними тремтіло прозоре гаряче повітря, від розпеченого асфальту гірко пахло смолою — не вірилось, що зовсім недавно шосе оточували зелені альпійські луки, а від холодної води гірських джерел зводило рот.
Гюнтер ковтнув із пляшки теплуватого “оранчаде”, сплюнув з огидою.
— В Терні зупинимось на кілька хвилин біля якоїсь тратторії, — запропонував. — Я помру, якщо не ковтну води з льодом. — Розминувшись із важким оранжевим бензовозом, додав: — Коли розбагатію, куплю собі американського звіра на триста сил. Він хоч має холодильник.
— Хлопці такі нетерпеливі… — осудливо мовила Аннет, однак осміхнулася Карлові так, що той зрозумів — усі, крім нього.
Карл відповів їй такою самою усмішкою. Вони сиділи позаду. Спочатку вийшло незручно перед Гюнтером: Карл запропонував дівчині сісти попереду, й Гюнтер відчинив дверцята, але Аннет зайняла місце поруч із Карлом.
Гюнтер набурмосився і вів машину мовчки, та сердився недовго — чи варто псувати собі настрій? — не сваритиметься ж він з Карлом з-за Аннет…
Вони обрали довшу, однак приємнішу дорогу, проїхали через Францію до Лазурного узбережжя й по страда дель Соле — дорогою сонця — через Геную й Пізу до Рима. Аннет завалила “фольксваген” кольоровими листівками, проспектами, путівниками, і Гюнтер, якому нетерпеливилося скоріше потрапити до Ассізі, почав метати громи й блискавки проти всіх італійських пам’ятників культури.
— Пізанська башта! — обурювався. — Ну, звичайна собі башта, йолопи царя небесного поставили її так, що нахилилася, і все… Ліворуч, панове, знаменитий собор, прикрашений рукою безсмертного Мікеланджело, напроти не менш знаменитий собор, де вбереглись фрески… Тьху ти — чиї? Називай кого хочеш, туристи давно вже очманіли, їм покажи малюнок неповнолітнього хулігана на паркані й скажи, що це — Мазаччо, повірять і сфотографують, ще й вихвалятимуть: “Боже мій, Італія — це така країна, там Мазаччо п’ятсот років зберігається на паркані! Які фарби, панове! П’ятсот років на паркані!”
— І все ж ми подивимося Пізанську башту, — твердо мовила Аннет.
— Звичайно, подивимося, — не вгамовувався Гюнтер, — а потім проїдемо Аппієвою дорогою. Матимеш унікальний “фольксваген”, Карл. Я б зняв усі чотири колеса й почепив у гаражі: дивіться, панове, ця шина торкалася історичної бруківки! До речі, ви чули, що в Колізей грузовиками завозять уламки цегли? Спеціально для туристів — інакше б Колізей уже давно б рознесли в кишенях і дамських сумочках.
Аннет засміялась.
— Але ж я не бачила і Колізею…
Гюнтер пригальмував.
— Зараз я зупиню машину й плюну на узбіччя. Закладаюсь: почніть розкопки на цьому місці — знайдете етруську могилу або якийсь мармуровий уламок…
У Рим приїхали пізно ввечері, переночували в дешевому готелі на околиці й вирішили не затримуватись — дивно, але вирішила так Аннет, хоча лише вона одна не була в древньому місті. І не тому, що не хотілося зійти на Капітолій чи оглянути Ватіканський музей, просто знала, що й Карл, і Гюнтер подумки давно вже в Ассізі — хіба будеш із спокійною душею роздивлятись навіть найцікавіші руїни, коли залишилося три години їзди?
Умовилися зупинитися в Римі на зворотному шляху і ось уже збивали пилюку на древніх умбрійських дорогах.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Есесівські мільйони» автора Самбук Р.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РостиславСамбук ЕСЕСІВСЬКІ МІЛЬЙОНИ“ на сторінці 24. Приємного читання.