Розділ «РостиславСамбук ЕСЕСІВСЬКІ МІЛЬЙОНИ»

Карл хотів відмовитись, пославшись на те, що на нього чекають, та ченець дивився справді приязно, зрештою, він міг ставити умови — якщо не захоче назвати цифри, його не примусить сам папа римський!

— Але в мене обмаль часу, — все ж спробував заперечити.

— Ви не один в Ассізі? — запитав отець Людвіг.

Якийсь підводний риф крився в цьому запитанні, і Карл про всяк випадок збрехав:

— Ті, хто послав мене, вважають, що таку делікатну справу не можна доручати кільком.

— Точно, — ствердив отець Людвіг. — Поїхали, мій молодий друже, — мовив улесливо, наче Карл і справді був дорогим гостем. Пожартував: — Ви знаєте, важко розлучатися з таємницею, яку зберігав стільки років.

Карл кивнув. Монах таки мав рацію, і було б нечемно відмовитись від запрошення.

Отець Людвіг провів його через парк до монастирських господарських будівель і попросив почекати біля воріт. Сам вивів із гаража не нову вже машину, покликав служителя й щось наказав йому. Служитель пішов до телефонної будки, монах виїхав на “форді” за монастирську браму й посадовив Карла. Повів машину вузькими безлюдними завулками. Вони обігнули місто й вискочили на бруківку, обабіч якої тягнулись виноградники!й оливкові гаї. “Форд” натужно ревів, деручись на гору, і залишав за собою шлейф білого пилу.

— У мене там, — непевно кивнув головою отець Людвіг, — є чудове вино. Такого в Італії більш ніде не знайдете.

Минула десята година, а Карл усе не з’являвся, і Аннет почала хвилюватися. Гюнтер не подавав виду, але теж турбувався: мабуть, їм слід було йти вдвох, принаймні йому прикривати Карла.

О дванадцятій вони вже розуміли: щось трапилось. Аннет запропонувала повідомити поліцію, та Гюнтер, резонно посилаючись на події в Загені, відмовився.

Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет постукала Гюнтерові в номер — вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.

“Фольксваген” стояв там, де його кинули вчора ввечері, Гюнтер обійшов навколо нього, для чогось постукав ключами об скло й запропонував:

— Ти підеш у поліцію й запитаєш про Карла. Не називаючи прізвища Пфердменгеса.

— Чому?

— Можливо, ми даремно хвилюємось, і втручання поліції зіпсує Карлові всю гру.

— Але він міг хоча б подзвонити…

Гюнтер тільки розвів руками. Та й що міг відповісти?

Сонний карабінер довго не міг зрозуміти, чого хоче від нього така гарна синьйорина. Збагнувши, заперечливо похитав головою. Вночі не було жодних випадків, ніхто не дзвонив, і все в місті спокійно.

Як прізвище синьйора, який зник? Карл Хаген, швейцарський підданий? Чудово, а скільки йому років? Боже мій, карабінер підморгнув, у такому віці хлопці іноді знайомляться з дівчатами й не поспішають додому. Ні, він не наполягає на своїй версії й не хоче образити синьйорину, та нехай вона зачекає.