Розділ «Частина третя»

— Ти прийшов з великого човна, — сказав один, люто дивлячись на мене. — Ти був у жовтих дияволів. Ти наш ворог.

— Так, я був у жовтих дияволів, — повторив я. — А зараз іду до тани Боамбо. Але перед цим хочу поговорити з вашим ренгаті. Відведіть мене до нього.

Тубільці повели мене на берег. Тут я побачив те, що капітан не міг побачити навіть крізь бінокль: в кущах і між скелями причаїлося багато стрільців, які мовчки стежили за підводним човном, готові до бою. Серед них був і ренгаті. Він зустрів мене холодно.

Я пояснив йому, що Боамбо послав мене до жовтих дияволів сказати їхньому вождеві, щоб ішов геть з своїми великими човнами. Але жовтий вождь — уїн біля (погана людина) — не хоче йти звідси. Незабаром він почне пускати «блискавки» і спалить усі хатини.

— Але ви не лякайтеся, — сказав я, звернувшись до тубільців. — Жовтий вождь спалить усі хатини, але до вас не дістане. Заляжте й чекайте. Якщо жовтий вождь пошле стрільців, зустріньте їх як належить.

— О, ми знаємо! — сказав ренгаті.

Зараз японець міг здійснити свою погрозу і перетворити селище на попелище. Ну й що з цього? Тубільці побудують нові хатини в горах, але не схиляться перед ним.

Капітан, мабуть, подумав, що я став жертвою «чорних дикунів», — так презирливо він називав тубільців, — і, певно, уявив собі, як вони танцюють навколо вогнища, на якому смажитимуть мене. Навряд чи міг він припустити, що я добровільно залишився в тубільців і битимусь разом з ними проти свого «союзника».

Через півгодини після сигнального пострілу. гармати відкрили нищівний вогонь. Снаряди свистіли над нашими головами і з гуркотом розривалися в селищі. За кілька хвилин воно горіло з усіх кінців.

Підводний човен знявся з якоря і поплив уздовж берега. Пізніше ми почули нову канонаду — японці обстрілювали сусіднє прибережне селище…

Як хоробро не билося плем'я, воно не могло прогнати загарбників з острова. Самої хоробрості не досить для перемоги. Необхідно ще й багато зброї, а тубільці мали, крім стріл і списів, лише десять рушниць. Така зброя не могла врятувати плем'я занго від загарбників. Порівняно з гарматами, рушницями, кулеметами та бомбами японців стріли й списи були дитячими іграшками. Відомо, що коли турки воювали з візантійцями і облягли Царград, у них була лише одна-єдина гармата і, якщо вірити історикам, вистрілили з неї тільки раз, але цей єдиний постріл вирішив долю битви — візантійці здали місто. А в японців була не одна, а чотири гармати…

І все ж вони не могли ні захопити острова, ні зламати опору племені. Вони зруйнували і спалили прибережні селища, перебили багато людей, але в глиб острова не змогли пробратися та й не ризикували, бо знали, що їх чекає на лісових стежках.

Тубільці жили в неприступних джунглях так само вільно, як і раніше. Вони не звикли до розкошів і не відчували незручності твердого ложа. Спали на рогожах або на сухій траві і папороті, а непрохідні зарості оберігали їх від загарбників. На стежках, що вели від берега до нових селищ, вдень і вночі вартували стрільці. Іноді японці пробували проникнути цими стежками далі, але при кожній такій спробі залишали по кілька чоловік убитими й пораненими, доки, нарешті, зовсім не відмовились од цих намірів. Вони були господарями океану, але на самому острові володіли лише маленьким клаптиком землі й одним селищем, яке перетворили на згарище.

І саме тут, поблизу великої затоки, японці почали посилено будувати укріплення. Вдень ми стежили за ними з висот, а вночі найсміливіші стрільці тихо підкрадалися до окопів і несподівано нападали на них, вбиваючи або ранячи кількох солдатів. Але японці також не лишалися в боргу. Іноді вночі вони підходили на човнах до берега, висаджувались біля якого-небудь напівзруйнованого селища, і доки одні билися з стрільцями, що охороняли берег, інші обшукували хатини і всіх, кого встигали захопити, відправляли на будівництво укріплень. Вони не вбивали полонених тому, що їм потрібні були раби. А пізніше почали вдаватися до нових хитрощів: гнали двох полонених тубільців стежкою в джунглі і примушували їх знешкоджувати приховані смертоносні стріли. Але й ця хитрість провалилася. Стрільці, замасковані на деревах, убивали японців і звільняли полонених.

«Тільки раз трьом солдатам вдалося підкрастися близько до табору, в якому жила й Зінга. Вони пройшли крізь джунглі, проклавши собі шлях сокирами, і сховалися поблизу струмка, з якого жінки брали воду для пиття і готування їжі. Там і схопили Зінгу, яка, не підозріваючи небезпеки, прийшла по воду. В таборі почули її крики, і кілька стрільців одразу ж кинулися по слідах японців, але ті, стріляючи із автоматів, зникли в джунглях.

Викрадення Зінги викликало тривогу в цілому таборі. Це показувало, що окремі невеликі ворожі групи можуть проникати в глиб джунглів, і тубільці одразу вжили заходів, щоб це більше не повторилося. Було поставлено пости навколо табору, які вартували день і ніч. Якби японці ще раз спробували наблизитися до табору, на них чекала неминуча смерть.

Дізнавшись, яке нещастя трапилося з дочкою, Боамбо був приголомшений. Він увійшов у свою маленьку хатинку і, затуливши обличчя руками, довго стояв нерухомо й мовчав. Я не знаходив слів, щоб утішити його. І справді, що йому сказати? Я сам був засмучений. Зінга в руках у японців! Полонянка! Це жахливо…

Прийшов Амбо. Він також довідався про викрадення сестри і ще з порога крикнув:

— Я йду! Прощавай, набу! Я загину, але перед тим ще вб'ю з десяток ворогів.

Я схопив його за руку.